Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

сховані в глибині холу, котрі так засліпили мене, що тільки через кілька секунд, затуливши очі долонями, я помітив біля сходів плечисту постать. Чоловік, не підходячи до дверей, пильно розглядав нас, а потім кудись зник.

Прожектори згасли, і мені здалося, що нас огорнула непроглядна темрява. Але це був обман. У холі й далі горіло тьмяне зеленаве світло.

Минуло ще кілька хвилин. Сеньйора де Ліма тремтіла дедалі дужче, і я думав був, чи не повернутися до машини і відвезти її в «Каса гранде». Зрештою, я натякнув їй на це, але вона категорично відмовилась.

Нарешті в холі загорілося нормальне світло, і з бічного коридора вийшла Катерина в супроводі молодого широкоплечого індіянина, вбраного у темну, розстебнуту під шиєю сорочку й сірі робочі штани. Чоловік щось говорив Катерині, недовірливо поглядаючи в наш бік. Мабуть, Катерина все-таки переконала його, що боятися нічого, бо за хвилю він пішов, і скляні двері перед нами розчинилися.

Ми зайшли в хол. Катерина привіталася кивком голови, але не промовила жодного слова. Альберді й сеньйора де Ліма теж мовчали, не знаючи, як триматися.

— Не дуже сердечно вітаєте ви гостей отими прожекторами… — почав я, порушуючи прикру мовчанку. — Наче в якійсь фортеці.

Катерина глянула мені в вічі.

— Справді, — саркастично засміялася вона. — Ти влучив у саму ціль. Ми почуваємо себе тут, як у обложеній фортеці. Годину тому камінням вибили вікна в кабінеті професора Боннарда…

— Вибили вікна?.. — жахнувся Альберді.

— Хто ж це міг зробити? — невпевнено промовила Долорес.

— І про це питаєте ви?! — скипіла Катерина. Я ще ніколи не бачив її в такому стані.

— Ви хоч маєте охорону? — діловито запитав я.

Катерина стенула плечима.

— Професор пробував додзвонитися в поліцейський пост, але телефони не працюють. Очевидно, лінію обірвано. Щоправда, тут є короткохвильова радіостанція, але ж не можна здіймати тривогу через єдиний інцидент.

— А персонал?

— В інституті мешкає кілька осіб. Решта працівників, на жаль, поїхали. Адже завтра свято… Ти мав приїхати сам… — несподівано змінила вона тему.

— Сеньйора де Ліма хоче забрати сина, — поквапився я з відповіддю.

— Не важко було здогадатися…

Агресивний тон Катерини дедалі дужче мене дратував.

— Немає сенсу лишатися тут хлопцеві. Особливо за таких обставин… Окрім того, варто вже, мабуть, до кінця з'ясувати справу Браго. Ми знаємо, що Хосе Браго…

Катерина зміряла мене поглядом.

— Не знаю, до чого ти хилиш. Я не маю права говорити від імені професора Боннарда… Я тут такий самий гість, як і ти. Але, — вона скоса глянула на Долорес, — гадаю, обставини справді такі, що… треба буде грати відкритими картами.

— Я приїхала сюди по свою дитину і не поїду, поки мені її не віддадуть, — піднесла голос сеньйора де Ліма. — Вони не мають права його тримати!

— Кого ви звинувачуєте? Ви розмовляли з сином? Можу вас запевнити — ніхто його тут не тримає, — вже спокійніше промовила Катерина.

— Маріо мусить повернутися додому! Сьогодні ж! Чому ви мовчите, сеньйоре адвокате? — Долорес у розпачі шукала в мене підтримки.

Моє становище ставало дедалі скрутнішим.

— Претензії сеньйори де Ліма цілком обгрунтовані, — сказав я, щоб переконати її в своїй лояльності. — Маріо неповнолітній, і в принципі його воля тут не має значення. Ми не сумніваємося також, що професор Боннард не стане входити в конфлікт із законом і перешкоджати побаченню матері з сином, а також поверненню Маріо додому, хай навіть, на його думку, стан хлопця вимагає, аби він залишився тут.

— Це ви довели його до такого стану! — знову вибухнула сеньйора де Ліма.

— У чому ви мене звинувачуєте? — Катерина ледве стримувала хвилювання.

Долорес збентежено глянула на мене, потім на Катерину.

— Не вас… До вас я не маю ніяких претензій, — примирливо мовила вона. — Я не так висловилась… Ви розумієте… мій син…

— Я проведу вас до нього, — сказала Катерина трохи лагідніше. — Або… коли хочете, скажу йому, щоб він опустився до вас. Однак, гадаю я, буде краще, якщо спершу ми спокійно поговоримо про вашого сина.

— Сталося щось погане? — перелякано прошепотіла Долорес.

— Ні, ні. Не бійтеся. Але мені б хотілося уникнути деяких непорозумінь. Може, — ми все-таки сядемо, — Катерина показала на крісла в глибині холу.

— Не знаю, які тут можуть бути непорозуміння, — зітхнула сеньйора де Ліма, сідаючи. Але з її тону неважко було збагнути, що вона тільки намагається зберегти спокій.

— Почну з того, що, на мою думку, найголовніше, — мовила Катерина. — Я кілька разів розмовляла з вашим сином, так само як і з професором Боннардом і доктором Монтезом, відомим психіатром. Отож можу вас запевнити: в Маріо немає ніякого психічного захворювання, навіть психоневрозу. Він цілком нормальний, здоровий хлопець.

— Це неможливо, — збентежено прошепотіла сеньйора де Ліма. — Доктор Штейнберт, директор санаторію в Плайя-де-Оро, виявив… Зрештою, бачили б ви, як він поводився вдома…

— Конфлікт між Маріо й вами та вашим чоловіком має дуже конкретний грунт… І мені здається, що поряд із певними об'єктивними причинами чимала провина лежить на вас…

— Що ви можете знати, — зітхнула Долорес. — Маріо — важка дитина.

— Не думаю. Я хотіла б вас попередити. Вірте мені, я кажу те, тільки турбуючись про майбутнє Маріо… Гра, в якій ви берете участь, може створити між вами й сином нездоланну прірву!

— Нічого не розумію!

Здивування Долорес видалося мені щирим.

— Невже ви не усвідомлюєте, що звинувачення інституту у вбивстві Хосе Браго — це лише привід для політичної інтриги? Невже ви хочете втратити сина задля кар'єри свого чоловіка? А втім, мушу вам сказати: люди, які втягли вас у цю гру, мабуть, зовсім не орієнтуються в справі й можуть тільки завдати непоправної шкоди…

Сеньйора де Ліма злякано дивилась на Катерину.

— Я хочу лише знайти