Василь Биков - Журавлиний крик

командир (червоноармієць).» Знову пропуск і крапки. Климченко глянув нижче — там теж були пропуски — крапки, звернення ще осіб до п’ятнадцяти з пропозицією здатися в полон. Тут же передбачалося нагадати цим людям їхні конкретні кривди з боку Радянської влади і перелічити всі блага полону: 700 грамів хліба, гаряча їжа з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, для віруючих за побажанням — костьол, кірха або церква. Бійців, якщо місцевість, де вони жили раніше, зайняли німці, обіцяли відпустити додому.

«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». А вголос, якнайспокійніше, сказав:

— Добре! Чорт з ним. Я згоден.

— Ну от і гаразд. Вітаю! — Чернов вийшов із-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Розколовся, і добре. Ну звісно ж, який сенс умирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Отже, так… — він задоволено, ніби завершив нелегку справу, потер руки. — За російським звичаєм обмиємо це діло. Як-не-як людей від загибелі рятуємо. Це, чоловіче, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на гарних, з високими задниками чоботах, він відхилив довгу, аж до підлоги, скатертину-ковдру і витяг з-під стола жовту, схожу на чемодан, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискучому целофані, банки консервів. Звичним, явно завченим рухом Чернов поставив на стіл дві алюмінієві чарочки. Поряд, під сумкою, лежав поіменний список взводу автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він це побачив. Усередині все стиснулося й похолонуло, м’язи на його ослаблому тілі напружилися: всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що зараз постало перед його очима, було таке незвичайне, що аж не вірилося. «Навмисно це чи здуру?» — напружено намагався визначити лейтенант. Він перевів свій ошалілий погляд униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все в ньому гарячково закружляло, з новою силою запульсувала в жилах кров — треба було вирішувати в лічені, такі короткі секунди.

— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, І обмиємо початок твоєї нової служби. Коньяк! Мабуть, такого не пив? — З доброзичливою гостинністю господаря Чернов поколотив якусь рідину в темній пляшці й поставив її на стіл. На скатертині-ковдрі вже стояли невеличкі банки паштету, лежали пачка галет, загорнутий у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. А Чернов усе копирсався в скриньці. Здавалося, він і не здогадувавсь, що коїлося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» — настирливо крутилося в лейтенантовій голові запитання, і якийсь невидимий, але дуже настійливий порадник безперестанку торочив:

«Давай! Хутчій! Ну що ж ти!..» — «Зараз… Зараз…»

Климченко надійніше розставив біля табуретки ноги, нахилився, щоб зручніш було стрибнути: він вирішив однією рукою скинути сумку, другою — схопити список.

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, скріплені з ложками, і знову поліз рукою в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, пригнувся всім тілом і — стрибнув. Правою рукою він досить спритно відкинув набік сумку, а ліва, скинувши ковбасу, схопила той аркушик паперу. Чернов здивовано підвів голову і чомусь, замість того щоб кинутися до нього, придержав передусім пляшку, яка котилася з стола. А Климченко відскочив крок назад і, рвонувши дверці грубки, упхнув у жар папірець. У грубці враз спалахнуло полум’я, і в нього забуяла радість. Та в цей час позаду з якоюсь істеричною веселістю і дивною байдужістю до його вчинку зареготав, аж затрясся, Чернов.

Нічого не розуміючи, але вже відчуваючи біду, Климченко обернувся. Не встиг він збагнути, що сталося, як Чернов раптом урвав сміх; обличчя його враз задерев’яніло, він засунув руку в кишеню штанів і майнув у повітрі майже перед лейтенантовим обличчям аркушем паперу.

— Бачив?

Той самий його список, виявляється, залишився у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

— Так ось воно як! Кого ти здумав обхитрити? Кого?

Уп’явшись у нього поглядом, Чернов дбайливо поклав папірець у нагрудну кишеню, ретельно застебнув гудзика і ступив крок до полоненого. У ворожих широко розкритих очах спалахнула і згасла нелюдська злість.

Жахливий удар у ліву скроню, в праву, удар у підборіддя — ніби аж хряснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, вогняний сніп з очей. Климченко притулився до стіни і, марно затуляючись руками, швидко сповзав на підлогу. Тіло само, мимо його волі, намагалося зіщулитися, скрутитись в якомога менший і тугіший клубок, щоб витримати страшні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто й мовчки, як б’ють тільки за особисту образу, за власні невдачі, за непоправне зло в житті, зганяючи все на одному. Невдовзі в лейтенанта перехопило дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.

6

Отямився він, як і там, у траншеї, знову від нестерпного холоду.

В його пам’яті дуже виразно постали останні хвилини, ще осяяні свідомістю. Цього разу він добре розумів, що з ним скоїлося, тільки не знав, скільки відтоді минуло часу і де він. Навколо було темно, та коли він повернувся величезним зусиллям усього побитого, сповненого болю тіла, то побачив збоку віконце — невеличкі світлуваті квадратики завбільшки з сірникову коробку. Він обперся руками об підлогу — долоні відчули шерехате залізо обшивки, і тоді здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледве владав ним, намагаючись пересилити невпинні болісні дрижаки. Але холод разом з тим і освіжав, не давав зовсім розкиснути, напружував м’язи. Климченко сів, зіщулившись, посунувся до стіни; залізо обшивки, прогнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, що навколо тиша — ніч. Його замкнули в машині, очевидно, в якомусь «газен-вагені», щоб завтра кудись повезти. «Але чому кудись?» — невесело подумав він. Після того, що сталося там, у землянці, викручуватися йому вже більше, мабуть, не доведеться.

«От сволота! Треба ж було так обхитрити! Ось