Жанна Куява - Гордієві жінки

– Ліє, можна тебе на хвилинку? – гукнув Віктор. Він стояв у прочинених дверях «свого під’їзду», тримав перед собою чорні, у мастилі, руки.

Лія верталася зі школи, зоставалося трохи до надвечір’я.

– Двері солідолом змазав, бо скрипіли так, що ґвалт, тепер тре’ руки якось від цього відмити, поллєш? – запитав, вказавши на каструлю з гарячою водою, що стояла долу поруч.

– Добре, – погодилася. Підійшла ближче, поставила на кривій лавчині вчительську сумку. – А ти хіба сам? Айдер поїхав? – беручи до рук черпака, поцікавилася Лія, бо ще вчора бачила біля річки їх удвох. Знала й те, що в обох сусідів відпустка.

– Поїхав сьогодні, щось там по роботі терміново викликали, «нєзамєнімий работнік», – нахилився, приставивши руки для миття. Але враз спохопився: – Слухай, я чув, що ваші двері теж страшно риплять, може, змазати?

– Добре було б, – дещо знітившись, відповіла Лія.

– О, то давай заразом зробимо ще одне добре діло, – взяв банку з густим мастилом і почимчикував до сусідського входу.

Спершу він детально оглянув двері, визначив, де найбажаніше накладати мазки, аж тоді почав набирати у жменю бридку суміш. Робив усе поволі й ретельно. Лія стояла й роздивлялася чоловіка, котрий ось уже два тижні не покидав її думок, відібрав сон і спокій. Що з цим усім робити, вона й гадки не мала. Надто переймалася ставленням до Івана Петровича, зустріч із яким вона вкотре перенесла «на завтра».

Але знала одне – заміж вона піде саме за Бурду. Бо Віктор одружений.

І знала друге – що не день, то частіше вона думає не про нареченого, а про чужого, на жаль, чоловіка.

Нині вкотре зауважила: найчастіше дивиться на Вікторові долоні, великі й міцні. Чи то на фоні його невисокого зросту вони видавалися аж такими громіздкими, чи на фоні власної дрібної статури, тонких коротких пальців рук… Його неспішна поведінка, плавність рухів, непохитна врівноваженість і якийсь аж неприродно стабільний спокій та безжурність заворожували Лію, окутували й підкоряли, бо були цілковитою протилежністю тому, до чого звикла, до поведінки чоловіка, до якого прирівнювала всіх представників сильної статі, – діда Гордія. Іван Петрович теж не вирізнявся грубістю чи різкістю, був скоріше невпевнений у собі та несміливий, але, попри це, відчувалося, що він може часом зірватися й вийти із себе. Життя, на жаль, теж судилося йому нервове, як і родичі.

А Віктор мав іншу природу. Він не кричав на дружину, коли вона приїжджала й вдавалася до істерик, жодного разу не посперечався з Чорним, не злився на бродячих собак і котів, які постійно прибивалися до «триквартирника» й канючили щось попоїсти, завжди рівно й без натяку на злість, дратівливість та докори розмовляв по телефону чи то з жінкою, чи з донькою, чи з будь-ким іншим, – він говорив так, як ходив, ходив так, як жив, а жив так, як мислив. Неквапом. Із посмішкою. Тихомирно. І хай там що, і хай там хто.

Далі, спостерігаючи за його забарністю, легкістю і м’якістю, Лія піймала себе на думці, що найдужче вона хотіла бодай би раз потрапити в обійми до Віктора. У них, як їй уявлялося, вона змогла би нарешті заспокоїтися по-справжньому і звільнитися від усіх, що мала, комплексів, засторог, боязней, застарілих, часто недоцільних і дивних, переконань. Вона би з ним побула легкою, як сатинова нічна сорочка, що її рідко вбирає, бо шкодує, аби загодя не зносилася, – подарунок сестер на двадцятишестиліття. Вона би побула спорожнілою від душевних тягот, як випита пляшка вина двома закоханими одного надважливого для обох дня. Вона би побула звільненою від упереджень, забутою усіма і невидимою, ніби тиша. Саме Вікторові обійми, здавалося, спроможні не лише закутати її в супокій, а й оселити в ній таке бажане втихомирення, а цілунки – вдихнути гармонію.

– Ну, що, розказала дітям про волинське озеро? – несподівано запитав, акуратно ялозячи солідолом по залізних петлях. То згадав учорашню їхню бесіду біля ясена.

Вони з Айдером ловили рибу, а зауваживши сусідку, покликали «зацінити улов». Побачивши на дні відра чималі линки та карасі, Лія направду неабияк здивувалася. Її дід Гордій теж був затятим рибалкою, але часто йому бракувало терпіння, аби дочекатися справжнього кльову. Про це вона й сказала сусідам, на що ті віджартувалися чудернацькими рибальськими прикметами.

– Може, по дорозі хтось із «доброзичливців» зустрічався твоєму дідові і гарного клювання бажав, бо тоді вже точно улову можна й не ждати, – сказав Віктор.

– Та кого ти тут на хуторі зустрінеш, – заперечив братові Чорний. – Певно, дід не знав, що коби добре бабу перед рибалкою полюбив, то мав би великі шанси повернутися з кльовим уловом, – підморгнув, широко заскалившись. – Ну, або він любився перед рибалкою з чужою жінкою, бо – те всі рибаки знають – виконаний подружній обов’язок не з рідною дружиною теж-ка знижує улов.

Хлопці розсміялися.

А Лія зніяковіла.

Тема, яку зачепили, була для неї не дуже веселою. Дід і справді зраджував бабі Усті в молодості. Внучки дізналися про це, зокрема, з її плачів, коли, ображена, захлиналася слізьми й говорила сама до себе. З тих відвертостей стало ясно, що, приміром, коли дід молодим лежав у столичній лікарні з енцефалітом, то завів там стосунки з якоюсь пацієнткою, судячи з усього, не такою хворою, як здавалося. Баба Устя вже вдома, взявшись прати дідові лікарняні речі, знайшла в кишені халата дві полюбовні записки, що їх писали одне одному коханці. Відчаю дружини не було меж. Як і всепрощенню. Бо що було казати про його курортні двадцятидводенні від’їзди?

– Був би дід живий, хай би до нас на Волинь, на Світязь порибалити приїхав, – Айдерові сподобалася ця розмова. – Знаєш таке озеро? «Українським Байкалом» його називають. Була там? – спитав Лію.

– Чула, що це одне з чудес України, найглибше озеро, але не була там, – відповіла вона.

– Так, там глибина майже шістдесят метрів! А вода яка! Бачиш себе, як у дзеркалі, по саму шию, така чиста! Отам би дід, знаєш, якої риби наловив? Вугрів! Найсмачніша риба, яку тільки можна придумати! – виголосив із захватом волинянин.

– То правда, – підтвердив Віктор.

– Їла? – спитав Чорний дівчину.

Лія покрутила головою.

– Тре’ буде якось привезти вам, щоб попробували, – додав. – Дорожнюча,[49] зараза, але яке там м’ясце! М-м-м, пальчики оближеш! Взагалі у Світязі водиться триста сорок чотири види риб! Плітка, окунь, щука, лящ, сазан, в’язь, карась, короп, навіть сом і линьок, – позагинав пальці на руках. – Ну,