Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

і, посеред грізних гір, під ще грізнішим замком, тривожно озирається, звідусіль чекаючи якоїсь напасті.

Але Київ ранньомодерної епохи саме таким і був.

«Київ лежить у глибокій долині між високими горами. Він простягся на три сторони, одну сторону трикутника становить Дніпро. Дві інші сторони впираються у гори. З одної сторони є трохи вільного місця між горою і містом, яке тут захищене дерев’яними хрестовинами. З другої сторони місто притиснене до стрімкої гори і тому не потребує іншої охорони. А зі сторони річки воно має замість муру паркани городів.

Над містом на високій горі лежить замок. Від замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища, так що замок лежить неначе на окремій горі. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами (всередині них приблизно стільки простору, як займають зерносховища в Гданську). Мешканці називають це оточене ровом місце «містом», але очевидно, це старий замок, навколо якого будувалося місто в усі сторони, — на горі, а також, як тепер, внизу». (Мартін Ґруневеґ, «З подорожніх записок»)

«Там, де видно руїни й де колись стояло старе місто, будинків тепер або зовсім немає, або залишилось мало». (Еріх Лясота, «Щоденник»)

Воно й зрозуміло: сяк-так оклигавши після Батиєвого розоріння — хоча Київ князів Олельковичів далеко-далеко не досяг рівня стольного граду Володимира і Ярослава, — він став жертвою ще однієї історичної катастрофи: вельми ґрунтовного нищення, здійсненого у 1482 році Менглі-Гіреєм. Київський замок був захоплений татарами, у полон потрапили численні кияни разом із тодішнім воєводою, храми ограбовані та поруйновані. На додачу, ця трагічна подія була непрямим наслідком теж дуже невеселих подій, коли Київ утратив останніх своїх князів (Олельковичів, з походження литвинів, але давно вже асимільованих, по суті, місцевої династії), а, отже, дуже знизився «суспільний ранг» міста. Не дивно, що тодішні кияни гостро відчували, наскільки їхня реальність поступається «давнині» (так воно у Старицького, так було і насправді — ми це знаємо з численних документів).

Загроза зі Сходу висіла над Києвом впродовж дальших століть — адже тодішній Київ, як не раз підкреслювали його мешканці, був містом «українним», прикордонням не тільки держави, а й цивілізації, на межі з Диким Полем. Але додавалися також інші небезпеки, характерні для міст середньовіччя: пожежі, епідемії, стихійні нещастя. Всі ці лиха не минали Київ.

Були, однак, причини, які не дозволяли тодішнім киянам залишити своє місто і піти десь у спокійніші землі. По-перше, Київ, хоча один час і покинутий своїми церковними ієрархами, все-таки зоставався значним центром православ’я, містом-святинею. По-друге, все ще діяв фактор, який і зробив колись Київ великокняжою столицею. Порубіжне місто було водночас і місцем перетину торгових шляхів: з півночі на південь, із заходу на схід.

Отож, Київ рубежу XVI-XVII століть — насамперед торгове місто. За кількістю населення він значно поступався більшим містам Речі Посполитої (70 тис. — Гданськ, 30 тисяч — Варшава, приблизно стільки ж Краків, 20-23 тисячі Львів, 10-12 тисяч — Київ), але був дуже важливим торговельним центром. Недурно ж лише три тодішні українські міста зуміли здобути «повний пакет» магдебурзького права, себто максимально можливе самоуправління — і Київ у їхньому числі (два інші — Львів та Кам’янець). Головне заняття киян — торгівля й ремесло, а замешкували вони ту частину міста, яка найбільше до цього пристосована. Себто Поділ. Як випливає з тодішніх документів, часто саме Поділ, «Дольне місто» і вважали Києвом у вузькому значенні слова. Натомість «колишній центр Києва Х-ХІІІ століть — Верхнє старе місто, де знаходився Софійський і Михайлівський Золотоверхий монастирі, на той час було напівзапустілим городищем» (Наталія Білоус, «Київ наприкінці XV — у першій половині XVIII століття. Міська влада і самоврядування», Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, дуже раджу цю книгу всім, хто хотів би детальніше познайомитися з епохою, я сама часто на неї посилатимусь).

Мандрівники, що проїжджали через Київ, пізніше його описуючи охоче згадували про ті ще вцілілі осколки давньої величі. А от сучасне їм місто не надто вражало: хаотично забудоване, без гарних вулиць, переважно дерев’яне. Замок «згнив і не варт своєї назви», укріплення поганенькі. Міські межі навіть не визначені точно, а відомо ж, що місто роблять містом ратуша та мури. Ратуша, щоправда, в Києві була, от із мурами гірше і взагалі важко сказати, що було містом, що ні. Заселені квартали сусідили з чималими пустками, до міста примикали численні урочища, сіножаті та пасіки, бо й тодішні кияни не були такими вже урбанізованими і не цуралися хліборобства. Так само численні монастирища і Печерське містечко — наче щось окремішнє від Києва.

Разом з тим, те місто-село з багатьох точок зору вражало.

«Київ переповнений чужоземним крамом, бо ж нема шляху більш знаного, як старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з Чорноморського порту — міста Кафи (Феодосія) через ворота Таврики на таванський перевіз на Дніпрі, а звідти до Києва; по цьому шляху спроваджують з Азії, Персії, Індії, Арабії і Сірії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції і Данії цілий східний крам, як — дорогоцінне каміння, шовк і шовкову тканину, ладан, парфуму, шафран, перець та інше коріння. По цьому шляху йдуть і чужоземні купці з цілими караванами. раніше збирали мито з тих караванів на переправі через Дніпро у Тавані, а тепер мито збирають у Києві».

Отакий товар, либонь, купив війт Балика для своєї єдиної доні, — щоб забезпечити її приданим. І через оте плачене в Києві мито трапилася лиха пригода, яка в підсумку виявилася зовсім не лихою. Однак продовжимо цитувати Міхалона Литвина:

«У Києві така кількість дорогих шовкових одягів, дорогоцінного каміння, соболів та ін. дорогоцінних хутер, що мені самому траплялося бачити шовк, що коштував дешевше, ніж у Вільні льон, а перець дешевше солі».

Пізніше цю фразу про шовк, перець, сіль та льон часто повторювали.

Але не самою тільки торгівлею жило місто. Київські ремісники та виготовлені ними товари мали високу репутацію, поступово ж — і саме з перших десятиліть XVII століття починаючи, — Київ стає також культурним та освітнім центром.

Нічого дивного, що такі умови — і чималі шанси, які Київ надавав своїм жителям, і той підвищений ризик, на який вони наражалися, — притягував до міста своєрідний елемент: людей енергійних, не без авантюрної жилки, таких, що в разі чого вміли захистити себе і свої права. Можна сказати, що «українність» у значній мірі сформувала характер тодішніх киян.