Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо

накладеного багажу, і посередині кімнати — довгий, великий ящик, в якому лежала леді. Але Цандерові було не до неї. Він поспішав до своїх товаришів.

Дорога здавалася безмежно довгою. Задихаючись, Цандер пройшов кают-компанію, добрався да каюти Стормера і, похитуючись, зупинився, щоб перевести дух. Невже у нього не вистачить сил дістатися до корми?.. Дурниці! Треба тільки міцніше взяти себе в руки. І він знову почав переставляти свої свинцеві ноги.

Каюта Маршаля… Шнірера… Що це?.. У Цандера запаморочилася голова. Він ухопився за стіну, але вага чавунного тіла давила його. Цандер упав. Він стиснув зуби, неймовірним зусиллям волі оволодів собою, щоб не втратити свідомість, і поповз, відчуваючи присмак крові в роті.

Так, повзти було легше, ніж іти! Але свідомість тьмарилася… Страшні думки роїлися в голові. Невже Ганс і Вінклер загинули?.. А якщо, зараз загине й він, то весь “Ковчег” перетвориться на летюче кладовище…

Невідновлюваний кисень вичерпається. Пасажири один за одним задихнуться в своїх “домовинах”. Вісімнадцять трупів літатимуть у “Ковчезі”. Потім скінчиться і пальне моторів. Ракета рухатиметься за інерцією. Але силу земного тяжіння ще не переборено. Що станеться з ракетою? Чи, може, вона попала в сферу притягання Місяця? Ні, рано. Найімовірніше, ракета літатиме навколо Землі, як її новий супутник… Мертвий супутник з мертвими тілами. “Тьху, хай тобі бісі Лео Цандере, ти повинен доповзти! В кормовій частині ракети, як і в капітанській рубці, є апарати керування. Там можна змінити роботу дюз. Повзти, повзти!..”

Ось, нарешті, і каюта номер два — Гансова. Двері, на щастя, відчинені. Каюта порожня. Ящик одкритий… На підлозі валяється скафандр. Що з ними?..

Цандер збирає останні зусилля. Він уже не повзе, а посувається вперед судорожними рухами викинутої з води риби. Остання каюта… Цандер вповзає в неї.

Посеред каюти стоїть відкритий ящик. У ньому напівлежить Вінклер. Ганс у водолазному костюмі з непокритою головою лежить, поклавши руки на плечі Вінклера, мов Ромео над труною Джульєтти.

Першою думкою Цандера було: повзти до них і спробувати очутити їх. Але, згадавши пре причину їхнього хворобливого стану, Цандер, збираючи останні сили, поповз до останньої, кормової, каюти. Він знову відчув присмак крові в роті. Регулятор був лише за кілька кроків од нього. Ще одне нелюдське зусилля... Засипаний землею почуває себе, мабуть, не гірше... Рука повільно тягнеться до маховичка...

Лампочка світить над головою. Де він? Що сталося?.. Цандер ледве пригадує… Капітан піднімає руку вгору. Намагається підвестись і тільки від однієї цієї спроби злітає вгору, відштовхнувшись рукою од підлоги. Отже, йому все-таки вдалося вимкнути мотори. Свідомість цілком повертається до нього. Думка працює надзвичайно швидко і чітко. Скоріше на допомогу Ганеові і Вінклерові.

Цандер поспішає вибратися з каюти, але це не так легко. Нема більше роботи моторів, ракета летить за інерцією, а це те саме, що падати з висоти. Тіла втрачають свою вагу. Цандер, відштовхуючись од стін, метається по каюті, мов більярдна куля від лузи до лузи. Нарешті, йому пощастило ухопитися за ремінець біля стіни. Перебираючи ремінці, він швидко виходить з каюти, чіпляється за стіни коридора, “залазить”, мов на дах, в каюту Ганса.

Фінгер уже самостійно сидить на підлозі і дивиться на Цандера, як людина, що тільки-но прокинулась. Вінклер лежить ще непритомний. Його невидющі очі напіврозплющені, тонка цівочка крові застигла біля рота. Ганс схоплюється на ноги, в ту ж мить летить до стелі, ударяється головою, летить униз, знову вгору і так стрибає, наче іграшковий чортик в скляній банці, поки Цандер, який пробрався до нього, не хапає його за ногу.

— Що скоїлося? — спитав Цандер. — Як ти себе почуваєш?

— У мене все гаразд, недарма тренувався, а ось з Вінклером, здається, погано. Треба збігати, точніше “злазити” в нашу аптечку,

— Але що у вас скоїлося?

— Зараз розповім, — Ганс, чіпляючись за ремінці, відповзає з швидкістю мавпи і через хвилину повертається з нашатирним спиртом, одеколоном, камфорою, шприцом.

У Цандера ще тріщало в голові і різало в очах, наче вони були запорошені гострими піщинками. Але він узявся приводити до пам’яті Вінклера. Ганс, допомагаючи йому, розповідав:

— Все натворила ця мадам вертихвістка. Треба було якнайшвидше покласти її в амортизатор. А вона, замість того, щоб вислухати нас, — в істерику. Так-сяк впорались. Поклали, закрили. А вона ще в дихальну трубу кричить: “Варвари! Нелюди! За що ви загнали мене в домовину! Прокляті!” Поки з нею воловодились, самі не встигли лягти в амортизатори. Почали одягатись. Кинуло нас ось до цієї стіни. Чую, наче Вінклер стогне. Це коли я сам трохи отямився. Голова тріщить, руки, ноги не слухаються, — повзу. Доповз до Вінклера, хотів надіти на нього скафандр і покласти в стабілізатор, і сам біля нього впав.

Цандер похитав головою.

— Треба б витягти лікаря з ящика, — сказав Ганс.

— Іди, Гансе! — всміхнувся капітан. Він усе більше починав любити і цінувати цього юнака.

Минуло на земному годиннику кілька хвилин, які Цандерові здалися дуже довгими. Незважаючи на всі заходи, Вінклер не подавав ознак життя. Нарешті, з-за бічної стіни дверей показалися лікар і Ганс. Лікар тепер був, як завжди, в чорному, наглухо застебнутому сюртуці і кидав зосереджені погляди з-під навислих брів. Ганс попередив його про спосіб пересування, і лікар швидко підповз до Вінклера, обережно став на коліна, уникаючи різких рухів, які. могли відкинути