Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Пауль пригнувся за стійкою й позадкував до чорного ходу. На щастя. Щоб витримати те, що трапилося потім, потрібно було мати міцні нерви.

Берінгер теж підвівся. З його обличчя зникла дурнувата усмішка. Напевно, розумів, що Гумбольдт не звичайний супротивник. Хоча він і був безсовісним негідником, за всі ці роки інстинкти в нього не притупилися. Рука потягнулася до пояса. Гумбольдт вихопив свою зброю. Два бруски темного дерева, з’єднані один із одним ланцюгом.

Побачивши нунчаки, присутні розреготалися.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув один із шибеників Берінгера.— Та це іграшка, а не зброя! Ось спорядження справжніх чоловіків,— витяг він ніж із халяви чобота.— Для бійки потрібні правильні інструменти. Таким ножем дорослому бикові…— але домовити йому так і не вдалося.

Майже непомітним для ока рухом Гумбольдт крутонув нунчаки. Пролунав сухий тріск, крик, деренчання металу — і ніж покотився по дерев’яних мостинах. Хлопець упав на підлогу поряд із ножем і зі стогоном схопився за зап’ястя.

На кілька секунд запанувало недовірливе мовчання. Іграшка всіх здивувала. Нунчаки визнали серйозною зброєю.

Гумбольдт привіз їх зі своєї поїздки до Китаю. Спочатку селяни використовували їх як палиці, але невдовзі вони перетворилися на дешевий, але ефективний ударний інструмент. Маленькі, легко ховаються, досвідченому бійцеві дозволяють виконати найрізноманітніші прийоми: ударити, штовхнути, розкрутити, задушити. Зрозуміло, недосвідчена людина могла легко травмувати себе сама, тому для майстерного володіння були потрібні багаторічні тренування. Але Гумбольдту вдалося стати чемпіоном у цьому виді бойових мистецтв. Коли всі з виттям на нього кинулися, почався смертельний танець. В одній руці він стискав ціпок, в іншій — нунчаки. Він кружляв і завдавав ударів по руках, ногах і зап’ястях.

Настала черга Оскара.

Він поліз у сумку і вийняв три циліндри, запечатані воском, прицілився в задню частину кімнати й кинув їх під ноги бійцям. Приміщення заповнилося їдким димом. Гумбольдт скористався замішанням, щоб відсапатися й вийняти з кишені пальто респіратор, Оскар — теж.

Атака на дослідника послабшала й, нарешті, припинилася. «Лісоруб» наповнився стогонами та лайкою. Похитуючись, бандити навпомацки вибиралися на вулицю. Один виявився спритним і відчинив вікно, але цього було недостатньо, щоб звільнити кімнату від їдкого диму.

Незважаючи на клуби диму, Оскар кинувся вперед. Очі в нього сльозилися, але довелося терпіти. Гумбольдта оточили. Іззаду його схопив Чорний Поромник, а спереду на нього накинувся лиходій із кастетом. Дослідник високо підстрибнув, обхопив ногами шию нападника й немов струбциною притиснув його до підлоги. Але Поромник не відступав. Оскар схопив пляшку й ударив його по голові. Із глухим стогоном супротивник повалився на землю.

Юнак допоміг батькові піднятися.

— Де Берінгер?

Оскар оглянувся. Ватажка й сліду не було.

— Двері там! — махнув Гумбольдт праворуч.— Мерщій!

З адні двері, що вели на сходову клітку, були відчинені. Берінгер утік.

— Боягузливий пацюк,— прошипів Оскар.

— Я за ним, а ти залишайся.

— Я з тобою. Тут уже нема чого робити.

— Ходімо, якщо хочеш. Тільки будь обережним. Він як звір у засідці, його не можна недооцінювати.

— Можеш мені не розповідати,— криво посміхнувся юнак, поринаючи в темряву слідом за батьком.

Через засмальцьовані вікна першого поверху проникало похмуре вечірнє світло. Газові ліхтарі ще не запалили, тому бігти в півтемряві було важко, довелося перейти на крок.

Тиша. Оскар зняв респіратор і почав підніматися скрипливими сходинками. Повітря просочилося запахом пива й горілого жиру. В животі заканудило. Тільки одного разу він був у потаємній кімнаті Берінгера. Дуже давно, але спогади були яскравими, неначе це було вчора. Сусідня банда відібрала в нього двадцять дві золоті марки, і він кілька тижнів ховався. Але Берінгер знайшов його й привів сюди. Звів із типами, які його обікрали. Після короткого допиту його відпустили, не торкнувши й волосинки на голові. А тих трьох він більше ніколи не бачив і не чув.

— Обережніше,— шепнув він, коли вони піднялися на другий поверх, і вказав на двері.

За нею розташовувалися дві потаємні кімнати Берінгера. Гумбольдт кивнув, дав знак і знову надягнув респіратор. Потім вийняв із пальто ще два циліндри.

Вони стали по обидва боки дверей і уважно прислухалися. Не почувши ні звуку, дослідник обережно натиснув на клямку. Замкнено.

Він махнув Оскарові, щоб той відійшов, і став перед дверима, широко розставивши ноги.

— Відкривайте, Берінгер! Це ваш останній шанс. Якщо скажете, хто замовив мене, я збережу вам життя. Я тримаю своє слово.

— Забирайся, виродку!

Пролунали постріли. Кулі пробили двері й просвистіли поряд із головою Гумбольдта. Але замість того, щоб відхитнутися, дослідник влучним ударом підкованого чобота збив замок. Вискочили шурупи, металева клямка з гуркотом упала на підлогу, і двері відчинилися.

Хайнц Берінгер засів у задній частині кімнати за перекинутим столом і цілився в дослідника крізь щілину в стільниці. Пролунав іще один постріл і вирвав шматочок тканини з пальто Гумбольдта. Дослідник і оком не змигнув. Спокійно, немов шукаючи смерті, він розмахнувся й кинув обидва циліндри в кімнату. Пролунало шипіння, і повалив дим. Мить — і кімнату огорнув їдкий туман. Оскар почув кашель і хрипи, гуркіт і дзенькіт скла. Серед диму він розрізнив ледь уловимий рух, потім почувся глухий удар.

— Він хоче втекти! Швидко!

Гумбольдт рвонувся слідом за Берінгером. Оскар кинувся за ним. Вони зупинилися посередині кімнати й побачили, що Берінгер зник. Вікно розбите, вітер колише фіранки. Юнак підійшов до вікна й виглянув. Між будинком і сусіднім будинком залишався прохід, метрів чотири завширшки. Унизу стояло кілька сміттєвих баків, уздовж стіни тягнулося залізне поруччя балконів і пожежні сходи, що з’єднували поверхи. Вони почули скрип.

— Він там! Я бачу!

На два поверхи вище по сходах видирався темний силует. На тлі фіолетового вечірнього неба чітко проступав контур людини. Берінгер перестрибнув на балкон будинку навпроти. Оскар прикинув