Віллі Бредель - Брати-віталійці

Гедеке і Вігбольд рушили на десяти вітрильниках через датську протоку Зунд до ганзейського міста Берген, що ворогувало зі справедливцями, і, попри всі їхні застереження, переховувало у себе Вульфа Вульфляма. Скільки уже років борознив Штертебекер води Балтійського моря, скільки уже знищив кораблів, скільки багатіїв Вульфлямівського копилу вишпурив рибам на з’їжу, а Вульфа Вульфляма, останнього нащадка ненависного роду, й досі не впіймав.

Від одного полоненого радника Штертебекер довідався, що Вульф Вульфлям відсиджується в купців, у Бергені.

Аби уникнути датських бойових вітрильників і щасливо промайнути Зунд, кораблі справедливців причекали на шторм. Лютувала ураганна негода, над самісіньким морем, торкаючись валів, перелітали чорні хмари, і корабель не бачив корабля. Зашаленої бурі піратські вітрильники поминули Копенгаген і, після важкої плавби, вийшли в Скагеррак. З диким ревом настигали їх сильні вітри. Велетенські водяні гори гримали об високі борти, викидали кораблі на гребені валів і знову шпурляли їх у вируючу прірву. Палуби раз у раз заливало водою — тільки щогли та корми виднілись над безмежною павіддю. Вітрила до найменшого клаптя зняли — бо буревій позносив би щогли в один змиг ока. Пірати, потрібні на палубі, приперезались до суден, щоб хвилею не змило їх за борт. Клаус Штертебекер теж прив’язався товстенною кодолою до стерна — за такої негоди кермував власноруч. Під ударами хвиль кораблі аж стогнали. Величезні вали гралися ними, як шкаралупами. Вітрисько туди й сюди метав суднами, пригинав їх аж до води, а облавки їхні скрипіли й кожної миті погрожували розлетітись з оглушливим тріском на тисячі друзок.

Нараз Клауса пойняв страх, що перед самою розплатою з ворогом він загине на розтрощеному вітрильникові. Тільки тоді хай проковтне його море, коли Вульф Вульфлям сконає від меча, тільки тоді Клаус залюбки прийме смерть моряцьку. Але перед самою перемогою, перед вирішальною перемогою рятуй його боже від загину! Коли Клаус відчув, що кермо вже не слухається його рук, він зовсім упав у відчай.

Неподалік од «Тигра» велетенська хвиля високо підкинула «Шумія». Він мало-мало не шарнув щоглами по дощових хмарах, але могутній вал метчій швиргонув його потужним кидком у глибоченне вировище. Штертебекер побачив мигцем Гедеке, приперезаного до керма. Той привітно махнув йому рукою і щось викрикнув, але мову його поглинуло завивання стихії. Мікаель сміявся, сміявся на повні груди. Довге мокре волосся прилипло йому до щік.

Штертебекер підняв руку й гукнув: «Тримайся!» У відповідь пролунав тільки дикий шалений регіт. «Ми переможемо стихію! — вчувалось у ньому. — Ми не відступимось од своєї помсти! Ми доберемось до Бергена, ми спостигнемо Вульфа Вульфляма, ми скрутимо йому в’язи, а відтак ще не одному бундючному багатиреві зірвемо голову! Це буде! Неодмінно буде! Хоч би як бісилось море».

Нараз корабель кинуло в безодню, Клаус повис на своєму кермі і, крім сірого водяного громаддя, не бачив нічого навкруги, хіба що Мікаелів вітрильник ген-ген гойдався на гребені хвилі, немов доладна іграшка. Але раптом йому здалося, що все море знову здіймається вгору, а карколомна хлань уже несла, вже мчала «Тигра» за собою вниз.

Де Гедеке? Чому не чутно його бадьористого запального сміху? Де його «Шумій», його незламне судно?

Чому Штертебекер не вболівав у ці хвилини за Вігбольдового «Бігуна», за «Кішку» Дитячого Баса, за шістьох інших вітрильників, які належали йому, Клаусові? Штертебекер не спускав з очей лише Мікаелевого корабля. Ніхто так чудово і впевнено, як він, не протистояв Скагерракові! Ще хоча б один раз вдалось угледіти піднесено-запальну усмішку Гедеке, цього моряка з моряків!

Тим часом як «Тигр» летів у вировище, «Шумій» по інший бік гінкого валу збігав на самісінький вершечок хвилі. Ось так вони й пливли: то у незглибній безодні, то аж під небом, то внизу, то угорі, а кругом шипіла, нуртувала вода, над головою свистів, завивав буревій та заступав небо хмурий дах чорних загрозливих хмар.

Лютуй, реви, грими, буревію! Шаленійте, хвилі! Розверзніться, хмари! Залийте вишини і землю водою! Шпурляйте наші судна і в пекло, і під небо — ми все подолаємо! Все! Наша путь на Норвегію! Ми будемо там! Будемо! Агей, «Шумію»! Агей, «Тигре»! Агей, «Бігуне»! «Агей, „Кішко“!» Вперед на Берген! Долайте Скагеррак!

Після шестиденного шторму дев’ять вітрильників справедливців увійшли в Бергенський фіорд. Один із них або відстав або загинув.

Море вляглося, й аж не вірилось, що воно може ревіти і вирувати. У блакитній вишині сяяло лагідне сонце, і, здавалось, таке небо ніколи не хмариться, не розливається грозами й дощами. Південне узбережжя Бергена, усіяне величезними скелями, розпадалось на довгі вузькі ущелини, фіорди, що їх повикраювало море. В один такий фіорд і звернули Штертебекерові кораблі. Ген-ген у кінці затоки леліло місто Берген, що віночком облямовувало кручу.

Перш ніж нападати на місто, всі пірати зібрались на раду. Магістр казав, що місто варто пощадити. Але Клаус і в голові не покладав такого. У Бергені їхній найперший ворог, Союз міст, мав одну з найбагатших своїх контор. Ганза оголосила смертельну війну морському братству справедливців, а Вульфа Вульфляма послала у Берген своїм чоловіком. Вона плескала в долоні Карстену Зарнову, коли той прирік у Штральзунді на голодну смерть полонених віталійців. Ганзейська багатирня завше ховалась Вульфлямам за спину. Вульфлями плоть від плоті були її людьми, бо затиналися з нею в одну шкуру. Отож боротьба проти ганзейської паноти була водночас боротьбою і проти Вульфлямів, які заправляли Союзом міст.

— Берген треба знищити! — наполягав Штертебекер. — Здобич, звісно, буде велика, але я пальцем не торкнусь до неї. Я прийшов по Вульфа Вульфляма. Ця потвора мусить плазувати перед Гердом. Цілувати йому ноги і просити у нього пощади! Потім її сіктимуть різками і ламатимуть їй кожну кісточку! Звіряча Вульфова голова висітиме на «Тигровому» бушприті поруч із черепом його братуня!