Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Ми з Даною розминаємося біля дверей, і я не встигаю запитати її, про що говорив з нею доктор Сніг. Груня тягне мене за руку: «Хутко! Хутко!», але не в медпункт, а в кабінет директриси.

Переступаю поріг і насамперед шукаю очима різдвяник. Він уже не на підвіконні, а в кутку кабінету — зеленіє собі на круглій дерев’яній підставці на трьох тонких високих ніжках. Мабуть, директриса Лариса виставляє екзотичний вазон на сонце тільки тоді, коли він цвіте, а після цвітіння переносить у темніше місце. Поки роздивляюся різдвяник, на якому вже немає жодної квіточки, всі троє так само уважно дивляться на мене.

— Христич! Ти де літаєш? Ану приземлюйся! — клацає пальцями директриса.

Приземлююся. Але зразу ж задивляюся в інший бік — на жінку, яка приїхала з доктором Снігом. Точніше, на її вузьку кремову спідницю з рудими блискучими ґудзиками на накладних кишенях у формі сердечок, на тонку блузку з воланами на манжетах і біля горловини, на золотий ланцюжок із маленьким кулоном, що поблискує з воланів, на пальці з наманікюреними блідо-рожевим нігтями, що тримають тонку сигарету із золотистим обідком. Директриса Лариса, без натяку на макіяж, з короткою, «під хлопчика», як і в більшості вихованців дитбудинку, стрижкою і в чорному діловому костюмі поруч із гостею здається покоївкою при королеві.

— Познайомся, Ірино, — це Ядвіга Михайлівна, моя дружина.

Доктор Сніг каже це з неприхованою гордістю — от, мовляв, яка в мене дружина!

— А це, Ядзю, та сама дівчинка, про яку я тобі говорив. Правда ж схожа?..

Він не уточнює, на кого я схожа. Вочевидь, вони вже говорили про це між собою, але Ядвігу ця схожість, здається, не дуже тішить.

— А, це та, що злякалася пса? — флегматично уточнює жінка, але дивиться не на мене, а на свою блискучу запальничку, клацає нею: то запалює, то гасить, ніби грається якоюсь дитячою забавкою.

— Якого пса? — перепитую здивовано.

— Здається, якогось вухатого, — вона підносить запальничку до сигарети, затягується запашним димом.

Я також втягую в себе тоненьку сиво-блакитну цівочку, що піднялася над столом і переметнулася від Ядвіги до мене. Ніколи б не подумала, що сигаретний дим може бути таким запашним, як дорогі парфуми.

— А чого ж лякатися Клаповуха? — не погоджуюся. — Клаповух був дуже добрий. І взагалі, я дуже люблю собак.

— Це добре, що ти любиш собак. І що не боїшся їх — теж добре. Дуже-дуже добре. — Доктор Сніг підхоплюється на ноги і починає бігати по кабінету. — Тут така справа, Ірино… М-м-м… Як би це тобі сказати… Ти хотіла б мати таку маму, як Ядвіга Михайлівна?

Він запитує тільки так, для годиться, а сам упевнений: хотіла б. Ще б пак! Ну хто ж відмовиться від такої мами?

А от я не впевнена. Дивлюся на жінку, яка випускає тонким, ніби виточеним з білого мармуру, носом дим і байдуже поглядає у вікно. Здається, вона навіть не чує, про що говорить її чоловік. Чи не хоче чути? А може, я їй зовсім не сподобалася?

Мені страшенно хочеться вирватися з дитбудинку, жити у власному домі. Але чи хочу я такої мами? Ні! В мене була своя, найдобріша, найкраща у світі. Її ніхто не може замінити. Тим більш, ця жінка, така розкішна і холодна, байдужа та неприступна, як Снігова королева. Хм… Жінка доктора Сніга — Снігова королева… Але чи можна про це казати? Що, як доктор Сніг раптом розгнівається? Що, як директриса Лариса потім лаятиме, що я невихована і дурна селючка?

— Тобі дуже пощастило, Христич, — каже директриса, ніби прочитавши мої думки. — Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, дорога моя! Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна — такі люди, такі люди… І вони хочуть взяти тебе у свою сім’ю. Саме тебе! Розумієш, що це означає? Ти будеш мати свій дім, будеш навчатися у кращій школі, в тебе буде свій одяг, книжки. Можливо, тебе навіть удочерять. Звісно ж, не зразу, але якщо ти гарно себе зарекомендуєш… Правда ж, Борисе Марковичу?

— А Дана? — кричу злякано.

— До чого тут Дана? — брови директриси Лариси лізуть на лоб. — До чого тут Дана?! Латник тобі не сестра і навіть не далека родичка. Ми не зобов’язані… І взагалі… Може, хтось і її захоче забрати. Колись…

— Не думаю, — тихо, майже нечутно шепоче доктор Сніг. — Там така ситуація…

— Я її не покину! — кажу вперто і відважно дивлюся в палаючі гнівом очі директриси.

— Ну-ну, заспокойся. Заспокойся і подумай, дівчинко! — бере мене за руку доктор Сніг. — Ми ж тебе не підганяємо, нікуди не квапимо. Ти добре подумай. Ми ж із тобою майже друзі. Хіба ні?

Ядвіга мовчить і дивиться у вікно. Вона не тут, не в кабінеті директриси. З тонкої сигарети на кремову спідницю падає попіл. «Невже їй не шкода такої дорогої спідниці? — думаю. — А раптом іскринка пропалить дірку?»

Вони від’їжджають увечері. Ми з Даною не можемо заснути до півночі. Дана плаче. Я запевняю, що ніколи-ніколи її не покину. Ніколи й нізащо! Ми завжди будемо разом, навіть коли станемо зовсім дорослими. Влаштуємося на одну роботу, будемо жити в одній квартирі. Тож хай