Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

— Полуда яка-то! — прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

— Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? — запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

— Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, — чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.

— Тсс! Чуго йойкаєш? Сказився, чи шо? — зашикав на нього Цурупалок.

Ґнорн поблажливо глянув на свого хазяїна. В його житті це вже був сто шістдесят дев'ятий господар. І з усіх він був найдобріший, хоч і найменш розумний. До нього його приставив Прах. І світлозорий пес найбільше боявся і поважав Леопольда, бо не розумів, як головний авторитет Луцька розумівся на його собачій мові. Варто було Прахові вдягти свою чорну маску, як він одразу знав усе, що діється з Ґнорном, а відтак і з Цурупалком. Тривоги Ґнорнові додавала ще й думка про те, чому хазяїн вистрелив саме в нього. «Навіщо він це зробив? Він же знає, що Той — вбивця, і що його не спинити навіть мені!» — думав похапцем Ґнорн. Взагалі, у його собачій голові все перемішалося: і світлозорі, і мафія, і провина за смерть Манюри перед Прахом. Він, відводячи морду, скалився іклами на Тоя і потихеньку ненавидів його.

— Не багатий на розум твій пес. Я людина. Я кращий. Ти б тягався ліпше зі мною. А його залишив би вдома. Бо я колись його вб'ю, — озлився Той.

— Це тибе, дурака приблудного, треба було оставити, — буркнув стиха під носа громило.

— Як сказав? — запитав, не розібравши, Той.

— Сказав — давай обуйдем дом і заглянем у вікна Винугрони! — запропонував Цурупалок, який насправді не довіряв Тою, хоч і волочив його за собою з півроку.

— Як скажеш, — погодився Той, майже безшумно підкинув махину свого м'язистого тіла і переплигнув через паркан, що розділяв подвір'я хати на дві частини.

На відміну від Манюриної половини, у половині Віногрони всі вікна були відчинені навстіж. З них на все дворище тхнуло мастилами і розлитими електролітами. Дві кімнати були настільки захаращені будівельницьким мотлохом, що зрозуміти спальня це, кухня чи вітальня, було марно. Кайла, відбійний молоток, міні-компресор, рискалі, ліхтарі, лебідки і решта незрозумілої техніки купами згруджувалися посередині, валялися на ліжкові, столах, стояли в кутках, лежали на тумбочці та холодильнику.

Цурупалок тихо свиснув і проліз крізь відчинену віконницю досередини. За ним заплигнув Ґнорн. У дворі на сторожі залишився Той. Він терся своїм горбом на зашийку об дерево, у тіні якого ховався від пекучого світла місяця, що за два дні мав вбитися у повню і, висолоплюючи широкого блідого язика, дрібно, з харчанням, дихав. За хвилину-другу з хати долинув лункий гуркіт падіння і брязкання металічних інструментів. Щось хряснуло, дзенькнуло, і металічний тонкий трос, яким був припнутий до манжети на руці Цурупалка Той, увірвався і, як тятива, що лопнула, упав одним вільним кінцем під ноги зарізяки. Той не загаявся. Завив, як вовк, метнувся кілька разів по двору, раптом спинився біля паркану і вгамселив по ньому лабою. Штахетник тріснув і розлетівся на шматки. Той облизнув слину від радості й кинувся крізь пролом на вулицю.

Цієї миті з вікна хати вистромився Цурупалок. У руці він тримав великий газовий балон, який, вочевидячки, був упав на нього і вдарив одоробала по голові.

— Тут никого… Пусто, як писля бомбьожки… — важко рухав губами Цурупалок. А як помітив, що у дворі нікого немає, смикнув за тонкого металічного троса. Обірваний кінець змією заповз на підвіконня просто до рук Цурупалка.

— Ей, Тою! Де ти?! — занепокоївся одоробало і тричі закричав совою в темряву двору. До нього вихором прискочив Ґнорн і став на задні лапи.

— За ним! Дожени пруклятого! — наказав Цурупалок і поліз із вікна у двір.

…Позашляховика Прах припаркував неподалік від замку Любарта в приватному секторі району Черчиця. Далі пішов крадькома крізь ніч. Ліхтарі вже не горіли. У хатах так само