Андрій Гарасим - Одні

зеленюкам, попався справжній звірюга: сильний, відважний, був озброєний. Та й ліс прекрасно знав — потім йому розказали, що там у себе — в Карпатах, він вважався найкращим мисливцем. Вдалося йому якось проскочити повз облаву, і здавалось: ще трохи — і махне за кордон. Проте Барс — вірний пес Єгеря, який тоді був ще молодим хлопцем, одягнутим в сині галіфе і зелену гімнастерку, взяв його слід, і тоді Єгер вперше відчув задоволення від гонитви, від переляку чи запеклості гнаного, від запаху крові…

— Все готово? — увірвав його спомини один з тих, хто вже встиг переодягнутися. Єгер його добре знав — це був запеклий мисливець, не один десяток років провів він з Єгером на Полюванні. Такий якщо йшов за здобиччю, то вже до кінця. Один раз гнали нічним містом якогось віршомаза, а той дарма, що в своїх віршах лише про Марічок та чічок згадував, моментом дочолопав, що й до чого — бах, та й стрибнув до каналізаційного люку. Так оцей, не дивлячись на всю свою огрядність і той високий пост, який тоді займав, візьми та й скакони за ним туди ж — у каналізацію! І дістав таки — ходив потім щасливий весь у тому, що там у каналізації плавало, але всім показував у своїй руці закривавлене вухо. І щасливо повторював: «Вотета падла про верби писала. Так вот ми ему вербу і сдєлали!» Іншим мисливцям, правда, не сказав, де впольований — боявся, аби ті його і собі на трофеї не розібрали. Потім тіло того віршомаза і міліція не знайшла, так ніхто ніколи і не взнав, що між ними колись може справжній геній ходив. Лише вухо залишилось. Єгер був упевнений, що і зараз під модерновим костюмом огрядний мисливець носить на ланцюжку це вухо. Да, були часи! Як же тих куплетистів, хористів і ще бозна-кого не добували. Бувало і з рушниці, а бувало і голіруч брали. Одного, здається музикантом якимось був, навіть не полінувались високо на сосні повісити. Отак гуляли! Зараз, звичайно, вже не те. Однак традиція ще живе! І Єгер, втішаючись, глянув у ту сторону, звідки до нього поспішали кілька ділових м’язистих молодиків у спортивних костюмах. Вони були вперше на Полюванні, але Єгер зі своїм досвідом міг впевнено прочитати по їхніх очах — вони стануть справжніми мисливцями.

— Ну так все готово? — знову увірвав його роздуми огрядний мисливець.

Єгер згідно кивнув. Звичайно ж, у нього, як і завжди, все було готово. Треба було починати, і Єгер махнув рукою. Полювання почалось. І вони пішли містом, яке вже готувалось до сну. Рушили старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер. Йшли майже як на параді — крок в крок, гордо несучи за плечима футляри з рушницями. І люди на вулицях міста, що вже поринало в пітьму, якось боязко обертались їм услід і одразу намагались відвернутись, ніби боячись, що ті, з футлярами, раптом перехоплять їхній погляд і не простять… А були й такі, які проводжали їх довгими, сповненими задоволення, поглядами. Їм було приємно дивитись на цих спаяних одною метою людей. Одразу видно було — нічого вони не боялись, і віяло від них чимось давнім, віковим, якоюсь непроникною непорушністю, яка насправді була їхньою спільною метою. І мета ця була проста — здобути голову своєї жертви. А цією жертвою у них сьогодні, як, проте, і завжди були ті, хто співав, писав, слухав вірші, пісні і ще бозна-що на своїй мові. Але основне — хто робив це талановито. Саме вони були для мисливців найстрашнішими звірами й найбажанішими трофеями. Такою була вікова традиція.

…Вальченко йшов додому досить непевною ходою. В голові шуміло після випитого на поминках, а душу ятрила сварка з тим нікчемним поетом. Цього разу він таки вивів його з себе — ще трохи і просто вбив би його. Це ж треба таке — були на поминках товариша, ще й, до того ж, який загинув такою трагічною смертю — був забитий невідомо ким — і то там не могли не посваритися. На поминках! Перетворили їх у літературну дискусію, та насамкінець ще почали просто ображати один одного. Отак! А все ж таки у всьому винуватий був той поет. Як ще таких земля носить! Вальченко заскрипів зубами. Раптом до нього долинув собачий гавкіт. І щось у цьому гавкоті насторожило Вальченка, щось у ньому було тривожне. Гавкіт проте швидко наближався. Вальченко боязко озирнувся — на вулиці він був один. Індустріальна вулиця на околиці великого індустріального міста поряд з кладовищем в цей вечірній час завжди пустувала. Вальченко зрушився з місця і попростував далі, аж нарешті побачив: прямо на нього по вулиці неслася собача зграя. Те, що вони бігли саме до нього, Вальченко ніскільки не сумнівався. Це було однозначно. І Вальченко зрозумів: треба тікати. Спочатку він побіг назад по вулиці, але зграя швидко наздоганяла його, і він рвонувся до паркана, напрочуд легко для людини, яка ніколи не займалась спортом, перескочив його і опинився на старому кладовищі. Але дивно — він не зупинився, продовжував бігти далі між хрестів, хоча від собак його відділяла вже огорожа. Інстинктивно Вальченко відчував — смерть далі бігла за ним. Тому біг і шепотів свої вірші, як заклинання, як єдиний захист від того світу, для якого він завжди був лише жертвою. Над його вухом свиснула куля, потім ще одна — а він все біг, здається, на крилах несла його якась невидима сила.

…Єгер був задоволений — звір виявився справді цікавим. Не те що минулої неділі, коли того й не дуже ганяти довелось. Тоді багато хто був розчарований. Та й не дивно — люди з’їжджались з регіонів, аби взяти участь в полюванні, деякі кинули свої важливі справи. І от маєш — з десяток хвилин, і все було кінчено. Тому, може, добивали його не з рушниць, а вже так — вручну. Цей був не такий — добре йшов. Спочатку втік від гончаків, а тепер добросовісно петляв по кладовищу. Проте Єгер прекрасно знав: вони розвернуться півмісяцем, з того боку його підстрахують помічники і справу буде зроблено…