Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

часом Василько помічав у синові ті самі риси — хороші й не дуже, які були колись у нього. Він хотів, аби син не повторював його помилок, але Володимир надто гордий, щоб не те що виконувати настанови, а й дослухатися до будь-яких порад.

Зліва від короля сидить князь перемиський і белзький Лев Данилович. Йому начебто слід почуватися тут ніяково, адже це чи не вперше він присутній на подібній зустрічі. Усі попередні відбувалися без його участі: то його забули чи просто побоялися запросити, то сам не захотів, то просто не мав змоги. Але ж ні! Лев Данилович не почувається тут сторонньою людиною. Він розуміє, що саме заради нього король Русі зібрав тут усіх. І саме він диктуватиме свою волю!

Поруч нього — крісло Мстислава Даниловича. Князь луцький був наймолодшим із синів Данила, намагався ні з ким не конфліктувати, і тому його часто запрошували для владнання незначних конфліктів.

Замикав коло король Галицький і князь Литовський Шварно Данилович — другий після Василька Романовича. Він сидів невдоволений і ображений на дядька, адже той у листі не вказав ні причини снему, ні кого ще запросив король. Зустрівши у Володимирі Лева, Шварно спочатку остовпів, потім, правда, швидко опанував себе. Зустріч братів хоч і не була ворожою, але і не зігрівала душу. Навіть тепер Василько розвів братів, усадовивши між ними Мстислава: присутність молодшого брата повинна втихомирити обох.

Шосте крісло залишалося порожнє. Шварно здивовано подивився на Василька.

— Хіба має бути ще хтось? — запитів він. — По-моєму, всі свої вже зібралися.

Василькові це сподобалося. «Всі свої!»

— Має прибути ще одна людина, яка дуже нам потрібна, — відповів Василько. — Мені доповіли, що вона вже в місті і, як тільки зможе, з’явиться тут.

Цей снем Василько Романович вирішив проводити не у палаці, а прийняв запрошення воєводи Марколта, тим самим неначе вказуючи невидимим очам і вухам, що це лише зустріч родини перед святим днем Воскресіння. Оглянувши присутніх, Шварно дійшов висновку, що лише йому і Мстиславу невідомо, хто повинен зайняти вільне крісло. Те, що це відомо Васильку з сином, Шварна не дивувало. Але про це знав і Лев, єдиний з братів, який знати не повинен.

Тим часом двері відчинилися, і в кімнату у простій чорній чернечій рясі ввійшов Воїшелк. Із реакції присутніх Шварно переконався, що його попередні підозри підтвердилися: лише для нього з Мстиславом це стало несподіванкою.

— Батьку! Брати! Пробачте мені за те, що вам довелося чекати. Лише зараз у церкві Успіння Богородиці закінчилася служба, — сказав, уклонившись, він.

— Що ж, залишимо небесне Богові, а самі займемось земним і грішним, — відповів Василько, показуючи на вільне крісло. — Ми чекали лише на тебе.

Воїшелк мовчки пройшов до запропонованого місця, кинувши обережний погляд на Лева.

— Дякувати Богу, зібралися всі свої, — почав Василько Романович. — Як ви знаєте, я не зловживав своїм правом збирати вас на снем, поважаючи ваше право самим господарювати у своїх землях. Обставини склалися так, що цього разу відкладати нашу розмову вже небезпечно. У своєму посланні кожному з вас я загалом розповів про ситуацію, що склалася на наших західних границях. Папська столиця вкотре підступно домовилася за нашими спинами з нашими ж сусідами, без нас вирішивши нашу долю. У всіх нас ще свіжі спогади про війну, що її вів Роман з Пржемислом-чехом. Йому, як і Романові, не дістався австрійський трон, і він вирішив компенсувати свої невдачі на заході — тут, на сході. Боюся, нас чекає війна. Я готовий вислухати вас усіх. Нехай кожен висловиться, як нам бути далі. Прошу не забувати, що віднедавна Пржемисла підтримують тевтонці. Північ Литви, Шварно, може зазнати їхнього нападу. Прошу зважати на це! Леве, ти найстарший серед братів. Тобі і першому говорити.

Лев хотів було відмовитися від такої честі і сказати, що не його, а Шварна батько поставив над усіма, але в останній момент передумав — дійсно, не варто загострювати і без того недружні стосунки з братом. Натомість Лев подивився на Василька і мовив:

— Може, спочатку дамо слово брату Лавришу? Нехай він пояснить нам, з якого це дива до нього в монастир завітали люди куявського князя Казимира?

Для всіх присутніх, включаючи самого Воїшелка, що у постригу узяв ім’я Лавриш, сказане Левом стало несподіванкою. Молодші враз загомоніли, лише Василько скрушно похитав головою.

— Брате! — зробив наголос на слові Лев. — Поясни нам, що вони робили у святій обителі, де належить лише молитися за цей грішний світ. Чи не з посланцями ворога нашого брата Романа Пржемисла ти домовлявся? І чи на задумуєш ти вкотре повернутися на трон свого батька Міндовга, щоб уже остаточно забрати його у Шварна?

Присутні зрозуміли, що Лев знає таке, про що вони навіть не здогадувалися, тому всі, неначе за командою, подивилися на Воїшелка. А литвин спокійно витримав ці погляди і, звертаючись не до Лева, а до Василька, сказав:

— Батьку! Ти знаєш, що для мене ти ним став ще тоді, коли Міндовг був живий. Я ніколи не посмів би зробити ні тобі, ні присутнім хоч дрібки того, у чому мене намагаються звинуватити. Князь перемиський правий: до мене у монастир дійсно на початку зими прибули посланці Казимира. Монастир завжди радо відчиняє браму перед усіма, хто стукає у неї. Їх дійсно прислав князь, але не з тої причини, про що думаєш ти, Леве. Куявський князь, відчуваючи свою кончину (а помер він через місяць), розіслав у монастирі своїх посланців, щоб молилися за його спасіння. Зараз замість нього править син Земомисл, і він не спішить відвідати нас.

Відповідь Воїшелка Василька переконала. Але