Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

а ще десятки тунелів і велична Флоренція з піднебесною банею Санта Марія, і врешті похмуре й неошатне передмістя Вічного міста, а за ним – гігантський вокзал площею небезмай у пів-Львова!

Тут мене зустрів голова Товариства Л’Аквілі Франко Крісталіні; цей симпатичний пан став на тиждень моїм щирим приятелем, і я довго потім з ним листувався; ми сіли в авто, яке з натугою спиналося в саме небо серпентиною, що безкінечною змійкою оповивала кілька разів довкруж альпійську вершину й нарешті винесла нас на плато, де осіло, немов утомлений птах, містечко Л’Аквіля, над яким вивищувався стрункий будинок університету, і звідси, як я потім жартував, ділячись своїми враженнями з приятелями, – відкрилась мені вся Італія у вигляді чобота!

З таким дивом, як Л’Аквіля, я ще не зустрічався, хоч з’їздив півсвіту; а хіба хтось із вас побував хоча б раз – в наших Карпатах, на Уралі чи то на Памірі – в університетському містечку на самій вершині гори висотою нашого Петроса або Попа Івана? То справжня фантазія, і я в душі дякував недоброму Дудіну за те, що не пустив мене до Венеції – це місто може будь-хто і будь-коли оглянути, а відвідати Л’Аквілю – тільки обранець долі, і то один-єдиний раз у житті!

Другого дня я виступав в університеті. Почувався досить вільно, бо ж не було біля мене московських цензорів, тільки самі італійці – гірські провінціали, яким не часто траплялася нагода зустрічатися з іноземцями, а тим більше з представником зовсім не знайомої їм України, про яку вони, крім того, що десь чули одним вухом ім’я міфічного Тараса Шевченка, нічого більше не знали, а імена Івана Франка і Лесі Українки, які бували в Італії й, натхненні її історією й мистецтвом, створили світові літературні шедеври, – ніщо для них не означали.

Тож розповідав я італійським викладачам і студентам про Україну, відкривав їм очі на невідому, гейби запроторену в космічні чертоги землю із самобутньою культурою – а та земля не так уже й далеко від Італії; я ще їм сказав, що наші народи єднає пролита кров – українська над П’явою та Ізонцо в Першій світовій війні, а італійська на львівській Цитаделі – у Другій, яку дехто із присутніх в університетській залі пережив.

Моя оповідь просто-таки шокувала слухачів: а де поховані українці, де – італійці, хто їх відспівував, хто освячував могили, чи поставлені їм пам’ятники або хоч хрести? Мене засипали питаннями, а тоді я закинув своє – дражливе й докірливе: ми нація недержавна й тому не мали змоги відшукувати по світу могили своїх родаків, але як могли ви, громадяни відвічної держави, не поцікавитися досі й не знати й не страждати від того, що з нашої львівської Цитаделі не вернулися до рідних домівок понад дві тисячі ваших батьків і братів, кості яких тліють у шанцях на Калічій горі; чи ви таки ніколи й нічого не чули про трагедію на Цитаделі, як ви могли про це нічогісінько не знати?

Франко Крісталіні відповів на мої інвективи аж тоді, коли ми вечеряли в ресторані на П’яцца дель Марко: крізь вікно виднівся невеликий майдан з фігурою Святого Марка, під якою на лавочці сидів жебрак із схожим на флейту інструментом у руці; Франко сказав:

«Мені аж тепер стало соромно, та не так від того, що нічого ми не чули про львівську Цитадель – наші й не наші воїни тисячами падали на неозорих просторах Європи, могли ми й не відати про трагедію італійців у Львові… Та он бачиш, сидить під фігурою вуличний музикант – старий ветеран війни, про якого ми знаємо тільки те, що він вернувся з німецького концтабору в Галіції. Й досі ніхто з нас не зумів його розпитати, де містився той табір італійських полонених, з якого він начебто втік… Мовчить, мов заклятий, і ніхто не зумів і навіть не намагався віднайти ключа до його стражденної душі, до його таємниці. А може, він побував саме на вашій Цитаделі – хто про те знає?… Грає собі старий на флейті, перед ним на землі лежить військовий кашкет, в який люди кидають дрібняки, і я теж деколи подаю йому кілька лір… Але чому він так уперто німує, нікого це не обходить, а скоро його не стане, і таємниця піде разом з ним на той світ. Тільки й за це стало тепер мені соромно…»

І якраз у цей момент, коли закінчив свою мову Франко, жебрак підніс флейту до уст, і я стрепенувся, почувши мелодію «Санта Лючії» – так само недоладно й переривчасто вона зазвучала, як це вчувалося мені на Цитаделі.

Я миттю вийшов з ресторану на майдан й присів неподалік музики на підмурівку постаменту. Наслуховував гру і згадував розповідь паламаря біля притвору церкви Святого Лазаря.

III

Старий паламар розповідав докладно й поволі… 1943 року німецький конвой супроводжував тлуми недобитків італійської армії, розгромленої під Воронежем і Курськом, в обхід шпиталю Святого Лазаря вгору вуличкою Вроновських на Цитадель; конвойних було мало, обшарпані солдати йшли майже добровільно, бо сподівалися – а так їм було обіцяно – що їх депортують в Італію, адже вони без принуки здалися в полон німцям, відмовившись воювати; гітлерівці вже окупували Італію, й для полонених начебто було приготовано табори на рідній землі, і то була остання для італійців надія.

…Я переслуховував ще раз розповідь паламаря, ніби запис на магнітофоні, а водночас згадував своє… Над Львовом стояла тепла осінь, а ми бігли хлоп’ячою гурмою за пораженцями, які мали ще сякий-такий вояцький вигляд, й викрикували: «Макарони, макарони!»; я ніколи не забуду, як один жовнір – молодий, у