Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Якщо кохання закінчилось, то його й не було ніколи… – зітхнув Володька. – Я немов сліпим був увесь цей час. Я вибрав цю Сусанну, цю курку вимочену…

– Не смій так про неї говорити, мені це неприємно! – урвала його Варвара. – Сусанна – мати твоїх дітей!

– Вибач… У мене раптом все з ніг на голову стало, і я – це вже не я. А Сусанна, вона мене, мабуть, тоді причарувала, бо як подивлюся… І що я думав? А ось ти…

– Якщо хтось комусь не пара, то не допоможуть ніякі чари.

– Або це ти щось мені поробила, га, Варко? Зізнавайся! – і Володька кинувся було жартівливо обіймати свою коханку.

Але Варвара раптом стрепенулася.

– Ні! Відійди. Знаєш, коли між нами усе було б просто так, полюбовно, без ніяких таких думок із твого боку, як раніше, то я б не відсторонювалася. Але тепер… Тепер, Володько, я бачу, що доведеться забути усе, що було поміж нами. Набавились, і досить, бо ти надто серйозно почав сприймати ситуацію, мені вже страшно.

– Досить?!! – він аж руки запустив у шевелюру, чорнющі очі зблиснули недобрим вогнем. – Ти кажеш досить?! Ні! Я не якась ганчірка! Не хочеш йти до мене, то я однаково вижену Сусанну або сам піду з дому. Ми з нею мусимо розлучитися, бо я не можу більше бути разом під одним дахом із тою жуйкою! Вона мені спротивіла!

– Ти знову починаєш?

– Вибач…

– То це виходить так, що через мене ти зненавидів свою жінку?

– Може, я ненавидів її ще відразу, але не розумів цього. А тепер у мене відкрились очі. І навіть Оленка казала вже не раз, що ти була б мені кращою парою, що ми наче створені одне для одного. А це – моя сестра.

– Вона ще нічого не знає, тому й так каже.

– Ну то чого чекати? Хочеш, я сьогодні ж поговорю з дружиною, з батьками.

– А діти?

– Діти… Що діти? Діти скоро виростуть, вони мене зрозуміють, якщо не тепер, то потім. Я теж із ними поговорю. Бо… хіба буде краще, як я стану ображати їхню матір, а сам буду нещасливим?

– Діти тебе не зрозуміють і не пробачать ніколи, затям це. І твоя мати…

– Знаєш, як кажуть: для свекрухи невістка – як в горлі кістка. А ще й для моєї матері, та ще й Сусанна! А от тобі вона буде дуже рада.

– Про що ти говориш, Володько?

Але він не схаменувся…

І того дня, ледве Варвара переступила через поріг материної хати, як та на неї накинулася із криком.

– Та ти ж потіпаха дурна! – стара розпатлана жінка сунула до неї з кулаками. – Що ти здумала мене на старість знеславити? А як дізнаються у селі люди? Це ж такий несусвітній сором!

– Що таке, мамо?

– Що таке?! Ти, хвойдо, сплуталася із жонатим чоловіком!

– Яке вам до того діло… І… хто сказав?

– Хто?! Ось щойно до мене приходила Володьчина мати, просила, аби я тебе схаменула, аби ти, гадюко підла, не лізла в чужу сім’ю! Який же сором, яка біда на мою бідну голову! Я все життя прожила чесно, працювала, виховувала вас як порядних людей, а ти! Де це ти такого набралася, хто тебе навчив красти чужих чоловіків? Тобі що, мало он нежонатих п’яниць? Пішла б увечері до клубу або й до магазину, є того добра. Коли б хотіла заміж! Але ж ти, падлюко, вирішила мене знеславити!

– Досить, мамо, – Варвара гидливо склала губи, презирливо окинула жалюгідну материну постать із голови й до ніг. – Досить казна-що молоти язиком. Ви були усе життя порядні й чесні?

– Була!

– І вас у селі за те поважають?

– Усі мене поважають! Поважали досі…

– То вам так дуже важлива чужа думка? А рідні діти? Ви спитали нас, чи ми вас поважаємо? І чому це я ще досі не вийшла заміж і ніколи вже не вийду.

– Чому?… – ураз спохмурніла мати.

– Бо через ваш із батьком приклад я так зненавиділа подружнє життя!.. Та й, власне, вас! І цю хату! Це село із усіма в ньому «порядними» людьми!

– Тоді… Тоді геть із моїх очей! Забирайся хоч під три чорти, аби я тебе ніколи більше ні на очі не бачила! Хвойда!

Варвара вийшла з хати, знесилено опустилася за порогом на землю, вперлася лобом у стіну.

– Досить… Із мене й справді досить… – шепотіла пошерхлими вустами, а невидющі очі блукали по подвір’ю, все так же загидженому пташиним послідом і засміченому різним непотребом. – Для чого воно мені оце все? Й справді досить!