Тетяна Тиховська - Паперова лялька

клала спати поряд під свою ковдру, про ланцюг навіть не йшлося. Альфа, попри вади виховання, росла не дуже розбещеною. От тільки спати звикла в помешканні. Зоя на це не зважала. Зоя, та не Ману. Вона від перебування Альфи у кімнаті була не в захваті. Зою це дещо дивувало: адже шорці – гарні мисливці, і собака в них – не примха, а необхідність.

Одного дня Зоя, повертаючись з роботи, помітила перед порогом щось схоже на купу чорного ганчір’я. То виявився величезний мертвий глухар. Зазвичай обережний птах, весною, очманілий від бажання продовжувати рід, він нікого й нічого не помічає. Альфа не була зголоднілою, але була до кісток мисливцем, аби втриматись від такої спокуси. І, як годиться, здобич принесла хазяйці: на, їж.

Птицю обпатрали і з’їли. Але наступного разу Альфа принесла під поріг сусідську курку. Це вже були не жарти. Ману пропонувала нічого нікому не казати, та Зоя не тільки віддала зарізану курку хазяям, а ще й віддала грошима вартість живої птиці, аби тільки не лаялись. Турбота Альфи про годування хазяйки почало дорого коштувати. А у Зої вперше почалися суперечки із сусідкою. А може, просто прийшов час жити власним життям.

Спочатку Зоя з Ману жили як одна родина: разом вели нехитре господарство, разом готували, разом їли. Ману робила більшість робіт у дворі – наносила воду, рубала дрова.

А Зоя перебрала на себе впорядкування їхньої оселі: наплела візерунчатих серветок, скатертину. На стіни повісила світлини, що їх фотографувала власним фотоапаратом. Ману на проявлення фотографій дивилась як на чаклунський обряд: червоне світло, запах розпеченого металу; чистесенькі аркуші занурюють в чарівну воду – і поступово з’являється зображення. Ману охоче позувала, але вчитися фотографувати категорично відмовлялася, як її Зоя не підбурювала.

А якось Ману попрохала сфотографувати її удвох з хлопцем – разом з нею прийшов такий собі Шелтрек. Він був шорець, не набагато старший від Ману. Але відносини, схоже, в них розвивалися досить швидко. Не один раз Зоя поверталася додому, і відчувала, ще повернулася невчасно – в них гостював обранець Ману. І вони не світлини розглядали.

В ті часи житло «надавали». Весь «житловий фонд» навіть в такій глушині належав сільраді. Навіть там його не вистачало, тож аби отримати житло, треба було встати в чергу, почекати. Правда, якщо з таких сумісних пожильців, як Зоя і Ману, хто-небудь відселявся, інший мав шанс зайняти всю кімнату одразу. Тільки куди ж його йти?

Атмосфера в оселі стала прохолодною. Явно дівчата не сперечалися, але минулі приязні відносини заступила холодна незалежність. Тепер кожна була сама по собі: окремо скуплялися, окремо готували, окремо снідали… А тут ще й Альфа, що скоріш за все просто невчасно трапилася під руку.

І невідомо, якої напруги мали досягти їх відносини, аби Зоя не отримала пропозицію руки і серця, як казати мовою романістів. Тож розлучилися дівчата подругами.

3

Немає сумніву, всі знають берізку – струнку горду красуню з білосніжною корою. Здорова кров аж вирує в її стовбурі, тож вона охоче ділиться своїм соком з людьми і задля гамування спраги, і задля лікування. З роками вона не марніє, а стає все більш стрункою і гарною.

Та не всі знають карельську березу. На відміну від своєї сестри-красуні карельська береза – справжній виродок в царстві дерев. Зростом низенька, гілки покручені-покалічені, всі в зморшках, тріщинках, бородавках. На хвору кору охоче чіпляються лишайники, що висотують залишки соку, якого і так не вистачає, аби прогодувати ріденьке листя. Деревина стає важка, наче залізо, навіть тоне у воді. Карельською берізка не народжується, а стає через те, що морози, вітри, брак живлення в молодому віці спотворюють її генотип. І вона вже стає невиліковна, з роками потворність стає тільки більш помітна. А пересади деревце в нормальні умови – воно, як кожен інвалід, ростиме повільно-повільно; тулитиметься покрученими гілками щонайближче до землі, аби не чинити опір сильному вітрові, який напевно коли-небудь здійметься.

Щось подібне відбулося із родиною Миколи. (Микола – це Зоїн обранець). Вони були з числа розкуркулених. Дід Миколи був родом з Новосибірської області. Мав аж одинадцятеро синів, а дівчата чомусь не вдавалися. Жили разом, однією садибою – місця усім вистачало. Хто з синів одружувався – то й добре, додавалася ще одна робітниця. Працювали усі з самісінького ранку. Дід прокидався найперший, десь о третій годині ранку. Мізкував, що сьогодні найперше треба зробити, а потім прокидалися хлопці, правили інвентар – і для себе, і для жінок.

Снідали, йшли разом в поле. А ввечері – ще й поралися біля худоби. Жили добре: м’ясо їли і варене, і смажене, і в’ялене. Риба – будь-яка. Влітку драли льон і коноплі. З конопляних зерен товкли масло. Масло зберігалося цілими діжками. А льон вимочували в річці, потім його обробляли і робили одяг. Хазяйство було справне: кам’яний будинок, коні, плуги. Хоча хліб жали руками. Але згодом би справили якусь молотарку… Аби не розкуркулювання.

За поняттям тогочасної влади куркулі – це ті, що нажилися на чужій праці. А насправді це той, хто своїм горбом все заробив. А хто не працював, той і бідний був.

От вони-то й прийшли розкуркулювати Миколиного діда. Прийшли несподівано, вночі, з величеньким загоном військових. Діда відразу розстріляли, тут таки за селом викопали неглибоку ямку, додали кілька трупів інших «куркулів» і абияк закидали землею. А синам із родинами наказали збиратися – самі повиздихають, але спочатку попрацюють на лісоповалі.