Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

National Consciousness’, in Russia: Inventing the Nation: 227–28, 230. ">[220]. Упродовж 1990-х років обидві палати російського парламенту ухвалили резолюції, що вимагали «повернення» Криму та Севастополя.

Зазіхання на території сходу та півдня України, які начебто помилково було включено до її складу, російські націоналісти виказували задовго до розпаду СРСР. Опублікований у «самвидаві» 1970 року націоналістичний маніфест анонімних «російських патріотів» під заголовком «Слово нації» назвав історичною несправедливістю той факт, що «не відповідають етнографічним і сучасні кордони України»[221]. Через півстоліття Путін у схожих висловлюваннях висловив жаль з приводу того, що на сході та півдні України нібито мешкають «сімнадцять мільйонів росіян», хоча наведене ним число не мало нічого спільного з реальністю.

За чотири роки після «російських патріотів» власне націоналістичне кредо представив у листі до радянських лідерів Солженіцин[222]. Пізніше, у 1990 році, він писав, що в разі проголошення незалежності Україна має дозволити «самовизначитися» регіонам, де «зроду старої України не було, як [...] Новоросія, чи Крим, Донбас»[223]. Напередодні референдуму про незалежність України, наприкінці 1991 року, Солженіцин закликав у кожній області окремо винести на голосування питання про те, чи слід залишатись у складі України. Путінський режим скористався націоналізмом Солженіцина як частиною «технології превентивної контрреволюції»[224]. Солженіцин висловив захоплення претензіями Путіна на утвердження російської національної пихи. Путін відреагував і підписав указ про присвоєння Солженіцину Державної премії за діяльність у гуманітарній сфері та особисто відвідав письменника у його будинку в червні 2007 року, щоб повідомити про нагороду[225]. Солженіцин, як і інші російські націоналісти, заявляв, що віддає перевагу націоналізмові перед демократією та «інституціоналізував авторитарний режим»[226].

На саміті НАТО 2008 року Путін заявив, що східні та південні регіони України було безпідставно включено до складу України і що вони суцільно заселені росіянами. Тим самим він висунув опосередковані претензії на терени, які він пізніше, навесні 2014 року, означить як «Новоросію»[227]. За шість років до свого військового втручання Путін лиховісно попереджав про свої наміри[228]:

«Але на Україні там одна третина — взагалі етнічні росіяни. Із сорока п’яти мільйонів осіб за офіційним переписом самих лиш росіян сімнадцять мільйонів[229]. Є регіони, де проживає лише російське населення, наприклад у Криму. 90% — це росіяни. Україна загалом — складна дуже держава. Україна в тому вигляді, як вона існує зараз, вона була створена в радянські часи, вона отримала території від Польщі — після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії. І зараз іще не всі вирішені прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Оце ж бо, від Росії величезні території отримала на сході та півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще ввести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на межу існування саму державність. [...] Ну, сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає жодних інтересів? Південь, південь України цілком, там самі росіяни»[230].

РОСІЙСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Російські націоналістичні групи завжди були слабкими в Україні, за винятком Криму та, набагато меншою мірою, Одеси. У Донецьку в 1990-х роках російські націоналісти гуртувалися довкола панславістських організацій, як-от Громадянський конгрес і Слов’янська партія, але лише після Помаранчевої революції з’явилися власне російські націоналістичні організації на кшталт «Донецької республіки». Панславістські та російські націоналістичні організації в Україні мали подібний світогляд і такі самі шовіністичні погляди на українців, як націоналісти в Росії[231]. В Україні вони були