Тарас Завітайло - Діти Праліса

упир і жінка відійшли від столу, Пташка знов підступилася до зілля. Вона по-хазяйському насупила брови і взяла склянку.

— І чого ж тут не вистачає?.. Дуже дивно…

Вона понюхала настій, який віддавав чебрецем і горілкою.

— Е-ех… — зітхнула вона і хотіла вже було поставити склянку на стіл, аж раптом здивовано вигукнула:

— Гапко, Мефодію, дивіться!

Упир знехотя підійшов до дівчини.

— Що таке, Пташко?

— Зілля, воно стало блакитним.

Мефодій глянув на склянку і його брови поповзли вгору. Одразу підійшла і Гапка.

— Що ти зробила? — здивовано запитала вона.

— Та нічого такого… Я взяла склянку і сказала «чого ж тут не вистачає?..»

— І все? — здивувався упир.

— Ну… А ще сказала: «Е-ех…» — зітхнула вона і блакить у склянці стала ще більш синьою і насиченою.

— Ось знову! — вигукнула Пташка.

Бороду наче громом уразило.

— Дурень же я, дурень! — раптом скочив він. — Ну звичайно, — подих мавки! Дай мені зілля!

Пташка віддала йому склянку і Борода кинувся до Вітряка.

— Пий, поганцю!

Вітряк сьорбнув рідини і якось дивно смикнувся.

— Вітряку! — Борода уважно подивився домовику в очі.

Вітряк раптом ікнув і затягнув:

Браття, сестри, не сумуйте, Надто сумно ми живем! Стане все на своє місце, Все шляхом своїм піде!

Лісовик вихопив з-за пояса ніж і швидко перерізав мотузки, якими був зв’язаний Вітряк.

— Що ж ти робиш! — закричав Бородавка, який теж ходив на лови і приніс зайця і саме зайшов до верболозу, повернувшись. — Втече чортяка!

— Не втече, він повернувся, це моя пісня!

Вітряк підвівся на ноги, його хитало і він гикав.

— Бра-а-ате — гик! — Бо-о-ородо — гик! — дай-но я тебе — гик! — обійму-у-у!

Борода розвів руки, щоб обхопити Вітряка, але той щосили заїхав йому під око й гепнувся на підлогу.

— Гик! Квити, шельмо — гик! — бородата! Я тобі — гик! — лише одне око підбив… А тепер і — гик! — і друге…

Але лісовик лише розреготався. Вітряк намагався підвестися.

— Відведи мене до вітру — гик! — Ледве терплю — гик! — У-у… Гик!

8

День був погожий і теплий. На березі Переводу, неподалік калинового гаю, у густих осокорах паслися двоє жеребців. У їхні густі білі гриви і хвости понаплутувалося повно реп’яхів, які купами то тут то там росли в гаю. Видно, перетинаючи гай, коні понабиралися тієї гидоти, та так, що спокійно дивитися на них було неможливо. Коні постійно трясли гривами і метляли хвостами. Раптом вони підняли голови і збуджено зафиркали. Якесь дивне шарудіння у кущах верболозу, що ріс при березі, стривожило їх, коні тихо заіржали і повернули голови в той бік.

Із кущів висунулася голова дивної істоти, з волоссям, схожим на їхні гриви. Істота роззирнулася навсібіч і підстрибом побігла до коней. На ногах її були копита.

— Г-м-м-м, бідні конячки! — співчутливо сказала вона. — Як же вас в оті кляті реп’яхи поперло! Але ж я допоможу…

Коні не зводили з істоти очей, а та підбігла до першого, огряднішого, жеребця, і потяглася до його гриви… Аж раптом той, що був стрункішим і стояв збоку, вишкірив зуби і, заіржавши, проговорив:

— Купився, бовдур! На те саме купився! Лови його Степане!

Коник, а то був не хто інший, як він, високо підстрибнув і перелякано заіржав.

Коні раптом зникли в мареві, а на їх місці з’явились Андрій і Бородавка, який міцно схопив конюшного за ногу. Цієї ж миті з гаю кулею вилетів Вітряк, тримаючи в руках склянку з зіллям.

— Мори його, у-у-у! — завив домовик.

Коник пручався і брикався, але козаки міцно тримали його і Вітряк влив у розкритий Андрієм рот Коника настій. Конюшного відразу відпустили. Той зірвався на ноги, але одразу присів, схопившись за голову.

— Ой-йой-ой! Дякую вам,