Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

— Йдеться про Єгипет, не про Пібаст чи Озіріса.

— Ні.

— Ехнатоне, я ніколи ні про що тебе не просила. Щоправда, ти вгадував мої бажання.

— Ти була гарною. Навіть не знаєш, якою гарною ти була.

— І ти змінився, Ехнатоне. (Замолоду був екстатичним і чуттєвим, тепер видався їй перечуленим і хтивим).

— Я ніколи не був гарним. Мені об’явився Атон. Твоя краса була його творінням. Бо така досконала краса може бути творінням лише Єдиного Божества. Коли Атон мені об’явився, інші боги просто стали зайвими. Були тільки стежками, що вели на манівці, відводили від Єдиної Дороги.

— Ехнатоне, кожен стільки знає про Божество, скільки спроможний збагнути своїм розумом. Нам об’явився Атон. Але дозволь тим, кому Атон не об’явився, вірити в одвічну богиню Нут, в Амона-Ра, в Ізіду та Озіріса.

— До чого ти хилиш?

— Ми мусимо повернутися до Фів. Ти мусиш організувати військовий похід, підтримати прибережні міста, відібрати ті, що піддалися Суппілуліумі.

— Не бачу причини, чого фараони мають панувати над Єрусалимом та Біблом, Єрихоном, Угарітом та Алеппо. З мене досить Єгипту. Корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Глянь! Бачиш, як сонце заходить за обрій? Бачиш, які довгі тіні падають від дерев і стелять дорогу ночі?

— замовк, бо сльози заливали йому обличчя, тамуючи дихання.

— Ехнатоне, облиш у спокої Сменхакара. Він муж твоєї, нашої доньки.

— Він мій брат. Щоправда, не рідний, але брат. Я дав своїй доньці найдорожче з того, що мав. Сменхкара-Нефернеферуатон.

— Це ім’я належить мені[78].

— Той, кого обдарує своїм коханням Ва-енре (так він називав себе сам), є Нефернеферуатоном.

Після цієї розмови Нефертіті покинула Великий Подвійний Дім. Перебралася до власного палацу, розміщеного далеко на півночі міста. Забрала з собою Анхесенатон і другого царського брата, Тутанхатона; призначила його за чоловіка для неї і за наступника фараона.

Ехнатон наказав у тій частині палацу, де раніше жила Нефертіті, стирати написи з її іменем і на їхньому місці карбувати ім’я найстаршої доньки.

Нефертіті не знала, що тоді відбувалося у царському палаці, бо ніколи вже не переступила порогу дому, де мешкав Ехнатон. Але, схоже, діялися там дивні речі, а життя, яке вели вони втрьох — фараон, його брат і його донька, — було не надто щасливим. Бо Сменхкара, щойно Ехнатон зробив його співправителем, залишив Ахетатон і виїхав до Фів.

Невдовзі після цього померла Мерітатон.

Спадкоємицею трону стала наступна з черги донька фараона — Анхесенатон.

Волею Ехнатона було, щоб вона поселилася у Подвійному Великому Домі та одружилася із Сменхкара.

Дорогу з Північного Палацу до Фараонового Дому Анхесенатон здолала у колісниці, під опікою Командира Кінноти Ейе.

Багатьма роками пізніше Ейе згадав цю дорогу, під час якої вони не обмінялися й словом, тільки Анхесенатон вклала маленьку бронзову ручку з тендітними пальчиками у його велику дужу долоню кавалериста, більше звичну тримати кінські віжки, ніж руку дитини, особливо ж дівчинки.

Перші слова, якими Ехнатон привітав доньку, були такими:

— Ти схожа на Нефертіті.

Анхесенатон зашарілася від радості, бо знала, що її мати була найпрекраснішою жінкою світу і що схожість із нею — честь та найвища похвала.

Хоча вона покинула палац усього кілька років тому, зараз він справив на неї враження колоса, приголомшив своїм розміром та порожнечею. Колись вони з сестрами і няньками заселяли один корпус, там були їхні спальні та вітальні і завжди повно було іграшок: ляльки з рухомими кінцівками, ложки з кришечками у формі газелі, бронзові тваринки, ібіси, крокодили, леви, мурахоїди, і улюблена іграшка — модель маленької ткальні з фігурками невільниць-прях і ткаль, що робили полотно. Тепер дитячі кімнати спорожніли, лише в коридорі лежала палітра з фарбами і очеретинки для малювання, що належали покійній сестрі. Враження порожнечі ще підсилював краєвид із вікна, перед яким зрубано кущі. Тепер з дитячих кімнат відкривалася панорама на порожнє дворище і далекі казарми Варти, що стояла на краю міста і тримала під своїм контролем прилеглу до пустелі околицю та саме місто; казарми були зв’язані з ним широкими та прямими артеріями, досконалими для руху колісниць.

Навпроти корпусу, колись зайнятого царівнами, містився гарем; всередині нього сотні цитристок, арфісток, цимбалісток, а ще кілька справжніх принцес, успадкованих від Аменхотепа Третього, вдосконалювали своє вміння, щоб кожної миті бути готовими розвеселити серце фараона та його гостей. Знуджена сторожа монотонним кроком міряла коридори гарему, щоб ніхто непрошений не зважився вторгнутися до нього. Притлумлений сміх, шепіт і сопіння, що доходили з найдальших кімнат, свідчили: офіцери сторожі сумлінно виконують свої обов’язки. А, можливо, втомлені безплідною самотністю та одурманені наркотиками дівчата взаємно доводять одна одну до екстазу.

Анхесенатон хотіла зайняти свою колишню спальню, але, згідно з волею фараона, мала поселитися в кімнатах цариці. До її прибуття наготували стіл із нубійського алебастру з туалетним приладдям: дзеркалом з полірованого срібла із золотою ручкою, флаконами парфумів та олійок, слоїками із жадеїту, бірюзи, з пудрою та малахітовим порошком для повік.

— Тобі сподобалася твоя спальня? — спитав Ехнатон. — Коли ляжеш, я прийду подивитися, як ти почуваєшся.

Ні тієї, ні жодної наступної ночі Анхесенатон не могла заснути. Боялася. Від кожного шелесту схоплювалася з ліжка і бігла до сусідньої кімнати, де ховалася за колоною. Серце її сильно билося, а вона прислухалася до таємних кроків, щоб над ранком упевнитися: те, що вона вважала кроками, було шумом вітру. Цілими тижнями тягнулася ця втеча від тіні, що, здавалося, заступала їй дорогу, переслідувала у темних коридорах, вповзала до ложа, аж урешті, якоїсь ночі, у найтемнішому закутку палацу, біля кам’яної купальні її догнав Ехнатон.

— Ні… Ні… Ні…

— Кохана Ва-енре, — безтямно шепотів фараон.

— Адже я твоя донька.

— Ти? Моя донька? — здивувався фараон.

— То я не твоя донька?

— А хіба ти не знаєш, що мій божественний батько зачав Сменхкара