Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Раділа, але казала, що впала, бо нарешті почувалася зі мною безпечно.

— З тобою? — перепитую я.

— Здається, так.

Тоді він передумує.

— Може, це через мене вона захворіла — я хотів лише випивати і спати.

— А Бенні?

— Вона любила його, як одержима. Вона ніколи з власної волі не залишила б його. Останньої ночі, коли він був зі мною, я тримав його на руках, аж доки не розвиднілося. Навіть не ворушився, щоб не розбудити його.

— А потім?

— Потім його забрали.

Ми лежимо у ліжку Лоне, розмовляємо, куримо, дивимось, як дим піднімається над нашими головами. Зразу під стелею його розбивають м’які рухи вентилятора. Крізь прочинене вікно тепло світить сонце, я лежу на ліжку навхрест, поклавши ноги Паулю на живіт, а він грається моїми пальцями. Він приїздить до мене, коли отримує дозвіл, має кілька вільних годин на тиждень і встигає побути в мене сорок хвилин, перш ніж мусить повертатися. Він каже, що весь час думає про мене, що, засинаючи і прокидаючись, бачить перед собою моє обличчя, я не відповідаю йому тим самим, не кажу, що думаю про нього, я нічого не кажу людям, які мені подобаються, бо не знаходжу слів. За якийсь час він обережно стягує з мене сукенку і трусики. Стоячи навколішки на постелі, він має такий вигляд, ніби відкриває маленький делікатний пакунок. Я не скидаю майки, не хочу показувати йому свої груди. Його темно-рожеві соски, вкриті світлими веснянками, нагадують карамельки біля татуювань, а член стоїть, вигнувшись дугою, коли він стягує з себе джинси. Увійшовши в мене, він плаче, наче я поранила його, але йому не варто засмучуватись, я готова до болю, до сліпучого ножа в собі, мені подобається, як він лежить зверху на мені, як потім дивиться на мене несамовито яскравими очима.

— Якщо любов — психічна хвороба, тоді треба її ізолювати, — каже. — Єккі, для мене існуєш тільки ти.

Якщо любов — це хвороба, то Пауль найбільш хворою людиною з усіх, кого я зустрічала, і мені так лячно, що він може зцілитися. «Не хвилюйся, мала, — каже він, затиснувши мені руки над головою. — Від такого не одужують».

Вентилятор крутиться на повну, над ліжком нависла тінь, ми задрімали, нас розбудив телефонний дзвінок. Може, це Лоне стоїть у телефонній будці біля Чорного моря, слухаючи приглушені гудки, що лунають з чорної слухавки. Пауль ховає обличчя в подушку. Перш ніж повернутися до лікарні, він приходить до мене, цього разу болю немає, лише пульс, який б’ється і б’ється в мені, аж доки все зненацька не ціпеніє, а потім м’якне, а тоді мене наповнює сильне дивовижне світло, яке випускає в тіло нагріту сонцем знеболюючу рідину, солодку шипучу піну. Коли близькість між нами найбільша, коли його очі, здається, тріснуть, він, приміряючись, змикає руки на моїй шиї. Легкий натиск на кістки і сухожилля, які підтримують голову, як усе просто.

— Єккі?

Я не відповідаю, мені нічого сказати, бо я не знаю, що це за питання, мені лише відомо, що там, у темряві, хребці бігають, ніби конвеєр, вервиця в самотності тіла, божевільна надія або рядок свічок, можливих утрат. Думаю, справжнім божевіллям мусить бути любов: цей захват, запаморочення, істерія.

Я сиджу під деревом, чекаю. Поруч стоїть Інґер Фоґель, її тінь м’яко падає на лавку. Вона нічого не каже, припалює ментолову сигарету і видихає маленькі кільця диму. Дим прохолодний і чистий, легший за звичайний, вона стоїть біля мене і дивиться на Клокхуспаркен, і біля її голови висить невеличка хмарка диму. Вона наче прагне бути біля мене, наче хоче захистити мене від чогось, про що сама не знає.

Вона стоїть перед ним у блискучому білому купальнику. Волосся ще мокре, спіралькою закручене на грудях. Їх огортає сліпуче біле морське світло його дитинства біля Англійського каналу, де вони колись часто проводили літо, Їм тримає восьминога, таких же розмірів, як він сам, заледве може обхопити його руками, неживе тіло холодне і гладке на дотик до його грудей, а очі — величезні нерухомі дзеркала.

— Їммі, — каже вона, беручи його за руку, — можеш просто провести мене назад?

— Я не можу, мамо, мені потрібно ще на хвильку зостатися.

— Але тут вже нічого не залишилось. А там така м’яка вода, це не страшно.

Вона дивиться на нього з-за окулярів від сонця, її голос звучить так знайомо, він такий теплий, заколисуюче м’який. В її купальнику застрягли водорості, і коли вона бере його за руку своїми холодними блідими руками, на яких крізь шкіру на зап’ястях просвічуються вени, він швидко випручується.