Леонід Мосендз - Останній пророк

за стислими приписами закону не смів виконувати своїх священичих обов’язків. Ще перед нещастям не відзначався надмірною привітливістю. Завжди мовчазний, з поглядом, устромленим у далечінь, був загадкою для цілого Геброна. Ніхто не знав, чи він фарисей, чи таємний садукей. Бо хоч точно і суворо виконував усі приписи закону, але без запобігливости завзятих книжників, та ніколи не брав участи в диспутах і не читав прилюдно закону в молитовні. Не знали, кому співчуває, кого любить чи ненавидить, кому бажає перемоги чи кого очікує або боїться. Визначався надзвичайним знанням тієї неписаної частини закону, яка торкалася десятини. Казали, що й у Єрусалимі мало хто із законників знав так докладно всі приписи закону на добровільні і приписані податки та дари. Він був тим, до кого зверталася рада синагоги при вирішуванні заплутаних питань храмових дарів — корбину{29}, і завше його рішення знаходило в Єрусалимі подив і схвалення.

Залишився був удівцем ще замолоду, але так уже ним і залишився, хоч мав лише єдину дочку Дебору й потребував би синів. Але від часу смерти дружини навіть не поглянув на жінку. Якщо це була соромливість, казали раніше злі язики, то з нього був би напевно другий равві Менаген{30}, що прожив усе життя з безрукою жінкою і не помітив цього. Дебора також швидко овдовіла і тепер жила з малою донькою в батьківському домі. Ця безсиновність роду теж долягала на Давида тягарем долі і змушувала триматися осторонь од щасливих батьків родин, обтяжених синами. А після нещастя став ще стриманішим, стикаючися з людьми лише в синагозі, де найбільше любив говорити з Захарієм, вислухуючи новин про храм і святе місто. Бездітність Захарієвого роду була, мабуть, причиною, що притягувала Давида до учасника спільної недолі. Проте кожен знав, що ніколи досі не переступав Давид порога чужого дому, навіть і Захарієвого.

Тепер приходив часто. Приходив зараз же після полудня, коли увесь Геброн затихав у післяобіденному відпочинку. Елісеба вже звикла до цих одвідин: ставила перед постіллю чоловіка широке крісло, й сама, звичайно, відходила на леваду. Давид мовчки прикивував Захарієві й умощувався довго й вигідно. Спочатку мовчав, задивлявся в Захарієве обличчя, занурювався поглядом у його зір, наче вичитуючи у нім приховані таємниці. Опісля відвертав свій погляд геть і дивився наче крізь стіни. Захарієві ставало ніяково. Йому здавалося, що старий прийшов сповістити йому якесь страшне, таємне слово. Ось-ось упаде воно важезним каменем з вершку стелі й розчавить його — Захарія. Заплющував очі й томився вичікуванням, але Давид, посидівши свій час, мовчки ставав і виходив, кивнувши лише на прощання. І Захарій з полегшею віддихував до завтрашнього дня й томився вичікуванням, коли старий не приходив.

Але сьогодні, тільки-но Давид сів у крісло і глянув Захарієві в вічі, як почав говорити. І те, що він говорив, було таким дивним і несподіваним, що Захарій спочатку навіть не спромігся стежити за бігом його думок:

— Ще не говориш, Захарію? — турботливо-таємно запитав Давид, наче хотів переконатися у відсутності якоїсь небезпеки. І коли Захарій заперечливо покрутив головою, то оглянувся, наче для певности, що ніхто не підслухує його, й нахилився до хворого, знизивши голос до шепоту:

— Тож уже, мабуть, і не будеш! — І була в цих словах така полегша, що Захарієві стало лячно. А Давид шепотів далі:

— Добре, що не говориш! Бо слухатимеш уважно й не будеш суперечити. Не зможеш! Правда ж, не зможеш, Захарію? Якби хотів кому оповісти про те, що почуваєш, — також не зможеш. Тому й говоритиму з тобою! А ще тому, що з твоїх дитячих років знаю тебе. Пам’ятаєш, як уперше з уст моїх приймав ти неписаний закон? Усе життя твоє стежив я за тобою. Недоторкнена великими речами життя була душа твоя. Навіть безсинів’я своє терпів ти легко й покірно, без бурі спротиву і без глибин одчаю. Тому й говорю до тебе!

Захарієві ставало лячно. Від цих очей, од цього шепоту, від цього погляду старого, з якого струміла глибока переконливість. Ухопився за табличку, хотів щось написати, але пильний зір Давидів наче зв’язав кожний рух, стримав піднесену руку.

— Та ще й тому говорю до тебе, Захарію, бо знаю, що ти змінився. Знаю, що тепер ти вже не той Захарій, який був перед від’їздом до Єрусалима. Щось зламалося в тобі. Все твоє попереднє життя зламалося в тобі, Захарію! З очей твоїх бачу це. Такий погляд є в тих, що народжуються наново, Захарію! Такий погляд є в тих, що бачили на мент те, чого іншим ніколи не побачити. Може навіть ангела… Як отці і пророки наші. Що ти бачив, Захарію?

Давид ще ближче нахилився до Захарія, заглянув у вічі, наче намагаючись побачити в них заховане видиво. Захарій знову вхопився за табличку. Але Давид уже відчахнувся назад до глибини свого крісла і повернув погляд понад його голову.

— Знаю, що думаєш, Захарію! Добре знаю! Тіло безвладне, уста німі, але дух підноситься і спадає, відлітає й вертається назад, з однією й тією ж думкою. Знаю, знаю! Ти говорити не можеш, а я, переставши бути священиком, сам наклав на себе цю мовчанку. Важкий і твердий примус. Бо інакше кричав би й гукав, аж каміння збудилося б! Ти думаєш легко мені було? Не легше ніж тобі тепер. Священство було для мене усім у безсинівстві моєму. Воно лучило мене з Сущим і народом нашим. Був я ланкою, через яку простувала Божа благодать і народня відданість! Перестати бути священиком! Бути відкиненим від праці батьків і зусиль сучасників! Лише подумай! І не мати синів ані внуків, щоб продовжували працю мою! Тільки твоя Елісеба відчувала той біль, що краяв серце й моїй Деборі. Ти був для мене моїм другим я. Не таким терпким як я, але в тобі бачив я бодай частину