Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

використані політичними противниками митрополита Володимира. Натомість у такій зустрічі є щось довершене: Володимир Сабодан («людина-іменник») і Любомир Гузар («людина-дієслово») ніби складаються у ясне, змістовне речення. Розділ 14. «Його прощальний уклін»

Одного разу Блаженніший розповів, що, коли вперше після повернення приїхав до Галича, на могили предків, відчув жах від того, настільки занедбаним виявився цвинтар. «Боже милий, невже не можна щось зробити, аби тримати те все в порядку?» — гірко промовив він і тут-таки сам пояснив це тим, що подібне ставлення до могил — це ставлення до самої пам’яті, до свого коріння: «Робилося все, аби людина забула, хто вона, звідки, аби втратила зв’язок зі своїм».

Це був доволі точний діагноз, поставлений пострадян­ському суспільству. Виховання в СРСР формувало специфічне ставлення до минулого: воно легко міфологізувалося, перетворювалося на догму і, головне, підказувало виправдання. Для багатьох людей пам’ять іноді виявлялася занадто болючою, гнітючою чи небезпечною, щоб її трепетно берегти. Натовпи наших мертвих досі залишаються непохованими — і в прямому, і в переносному значенні. Цілі цвинтарі міцно забуті й забудовані офісними центрами — така собі втілена в бетоні метафора.

Пам’ять для тих, хто вийшов із СРСР, — непросте випробування. Не тільки тому, що ми відірвані від коренів непереможними об’єктивними силами (перемішуванням, геноцидами, депортаціями, терором, насильницькими переселеннями). Є й суб’єктивні причини, і вони істотніші за об’єктивні. Майже кожна сім’я мала власну драму, усі ми спадкоємці або катів, або жертв, або «соглашенцев». Усім є, що приховувати. Не тільки «щоб інші не дізналися», але й щоб самому про те не думати. Усім є, що забути. Ми потребуємо примирення з собою, із власним минулим. Заради розуміння, хто ми і хто для нас «свій», потрібно дивитися на нього без страху, сорому або злоби — як на доконаний факт, якого ми не в змозі змінити. Це слід зробити, аби рухатися вперед і позбавити можливості інших використовувати наші травми проти нас. Усвідомлення минулого необхідно — як вихідної точки, що в іншому випадку так і залишиться зачарованим місцем, до якого ми змушені постійно повертатися.

«Пам’ять про минуле є надзвичайно важливою, — вважає Любомир Гузар. — Я бував у Західній Європі та Америці, серед народів, які довший час утішаються незалежністю. Вони свідомі свого минулого, у них є музеї, проте немає потрібності (на відміну від нас сьогодні) надто часто до того звертатися. Окупанти свідомо затирали нашу ідентичність, а для того намагалися позбавити минулого, старалися зробити радянськими людьми чи поляками, чи австріяками. Це були окупаційні режими, які хотіли знищити сам корінь ідентичності, тому це залишило в нас такі погані сліди».

Наші історичні травми не «лікуються» — навпаки, вони витісняються «корисними» міфами. Покоління за поколінням навчалося ставитися до минулого «гнучко», як до чогось, що не має глибокого значення. Для людей, чиє основне завдання — вижити, значення має тільки сьогодення. Щодо правди (історичної або будь-якої іншої) — вона настільки цінна, наскільки відповідає вимогам поточного моменту. Максима про те, що «правди ми однаково не ді­знаємося», популярна в сучасному пострадянському інформаційному просторі. Висновок простий: правда не має значення або її взагалі немає.

Стан цвинтарів — це ставлення до минулого, готовність із ним рахуватися. Неважливо, погоджуватися чи ні — ураховувати його, як невід’ємну частину себе і поточної ситуації. «Бути собою» — постійний заклик і прагнення, утілене самим життям Блаженнішого — стосується й минулого. У занедбаності кладовищ, цій метафорі людської необґрунтованості, проглядається причина невизначеності сьогодення і небажання навіть краєм ока зазирнути в майбутнє. Ще один симптом глибокої травми, що вразила цілий народ.

Розрив зв’язків, причина якого в катастрофах ХХ століття з його війнами, геноцидами, міграціями, убивчими ідеологіями, вибиває ґрунт із-під ніг, позбавляє перспектив і сміливості думати й планувати більш-менш віддалене майбутнє. Відсутність надзавдань, які могли б стати загальними, підсилює атомізацію в суспільстві: кожен переслідує власні близькі й зрозумілі цілі, а «світле завтра», на яке слід працювати спільно, так і не сформульоване. У звичайному житті ми намагаємося триматися осторонь від грандіозних проектів не тільки тому, що ми українці, у яких «хата» вічно «скраю», скільки через те, що нам боляче згадувати про цю «хату», якої вже давно немає або вона ненаша. І навіть те, що при владі у нас переважно тимчасові виконавці з рефлекторною звичкою списувати все на «папєрєдніков», — наслідок цієї травми. Ще порівняно недавно люди були змушені відрікатися від найближчих, навчилися забувати те, що було тільки вчора. Що ж тоді казати про владу, політиків і всіх тих, хто зрікається спадку «папєрєдніков»? У політиці немає нічого такого, чого нема в нашому повсякденному житті, де минуле так само «не має значення». От тільки в політиці це особливий клопіт: немає спадкоємства влади — немає стратегій і відповідно політики, яка б перевищувала ігри окремих людей, розраховані на публіку. Влада як система можлива тільки тоді, коли є відповідні принципи, зокрема, спадковість. Політичний процес, позбавлений минулого, відповідно позбавлений і модальності часу майбутнього.

Історичні перипетії, через які довелося пройти нашому народу, — звичайно, пом’якшувальна обставина, але не підстава для виправдання. Приклад тому — УГКЦ і низка її предстоятелів, які пронесли свою церковну візію через усі драми ХХ століття. Її зберегли, передаючи з рук до рук, наслідуючи один одному люди, які — кожен по своєму — служили одній меті.

Патріарх Любомир Гузар згадує: «Коли Блаженніший Йосиф відійшов, і мені за певний час прийшлося зайняти його місце, я діяв інакше, не дотримувався його способу дії у кожній дрібниці. Але при тому я абсолютно не мав іншої цілі перед очима. Усе, що я зрозумів і прийняв про нашу церкву, про наш нарід, я прийняв і зрозумів від нього».

Добровільне зречення влади патріарха Любомира Гузара багатьом видалося дивним і несподіваним. Висловлювалося безліч найрізноманітніших припущень, багато небезпідставних. Майже всі коментатори випустили з уваги ключовий момент — спадкоємність влади. Патріарх, ідучи у відставку, стверджував: «Я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь (арешти, в’язниці, Сибір), але також мав візію церкви».

Немає нічого дивного в тому, що Гузар сам захотів «передати владу теплою рукою», задля чого покинув свою довічну посаду ще за життя. Він відверто говорив про те, що не хоче пускати справи «за вітром»: звідки знати, яке рішення приймуть на Синоді і хто прийде до влади. На місці Верховного архієпископа УГКЦ Блаженніший хотів бачити не просто гідного владику, але саме наступника. Людину, яка працювала б у тому самому напрямі, у межах тих самих стратегій для досягнення тієї самої мети. Гузар і сам не бачить себе поза ланцюгом спадкоємності й постійно підкреслює скромність власної ролі в історії: він просто здійснює ті програми, реалізує ідеї, які були сформульовані й намічені до нього. Він у повному розумінні слова спадкоємець усіх своїх попередників-патріархів, тому мав подбати про те, щоб ця вервечка спадкоємності не перервалася.