Санфіров - Рута

литовського прапору. Рута. Потім розплющив очі, повертаючись до реальності, Будинку профспілок і Майдану, що вирує навкруги.

— Але ж... — сказав він чи то собі, чи то видінню. — Стоп, у мене щось із головою. Ви ж казали, що з телебачення, так?

— Насправді я лише студентка, — дівчина на тому кінці трохи знітилася. — Практикантка. Лише другий день.

Він боявся злякати її, тому говорив обережно, здалеку.

— І що робите?

— Допомагаю оператору.

— Чорт! — вирвалося в нього, бо вже не залишалося жодних сумнівів. Це, звісно, нереально, можливо, це лише гра травмованої психіки, марення, але... — Рута. Руточка... Руто, ви тільки не думайте, що я божевільний, але... — він підшуковував слова, але вони знаходилися дуже повільно. — Але так сталося, що ми... одне слово, ми з вами знайомі.

— Звідки? — в її голосі звучала недовіра.

Гамір навкруги заважав зосередитися, тому Андрій щільно втягнув голову у плечі та затулив вільне вухо долонею.

— Я стояв у оточенні.

— Ви солдат? — здивувалася дівчина.

— Був колись, — зізнався він. У дев’яносто першому.

Вона трохи завагалася:

— Щось я не розумію.

— Та я й сам не розумію.

У цей момент Андрій краєм ока помітив, що у вхідні двері заносять пораненого на ношах, невеличкого на зріст, худорлявого, можливо, навіть жінку.

— Зараз, хвилинку, — вибачився він і, не перериваючи зв’язок, зірвався з місця та прожогом кинувся до нош. Побачив коротку чоловічу стрижку, вуса і зітхнув з полегкістю.

Тепер, щоб не стрибати, наче мавпа, він примостився у куточку біля входу, тут можна було бачити всіх, хто входить та виходить.

— Ало, ви слухаєте? — гукнув він у трубку.

— Так, — відізвався голос із того боку.

— Руточко, — він знову замислився, добираючи слів. — Справа в тому, що я вам телефоную з дві тисячі чотирнадцятого року.

— Що? — не зрозуміла вона, та й не дивно.

— Це не жарт, — запевнив Андрій. — І не розіграш. Просто після тих подій я демобілізувався, повернувся до Києва...

— Як це? — в її голосі бриніла розгубленість людини, яка не знає, як сприймати те, що чує.

Андрій теж не міг прийти до тями, він слухав цей голос, перекривлений дротами, комутаторами, чи які там пристрої забезпечують зв’язок із минулим, і неначе сам опинився у цьому минулому, у Вільнюсі дев’яносто першого, вперше зустрівся поглядами з дівчиною в пістрявій шапці. І раптом думка, неначе бритва, розрізала спогад:

— Зачекайте, яке, ви казали, у вас зараз число? — запитав він різко.

— Дванадцяте, — вона була ошелешена таким напором. — Дванадцяте січня.

— Дванадцяте, — повторив він. — Значить уночі буде штурм телецентру.

— Звідки ви знаєте? — захвилювалася вона.

В одну мить перед очима постав сон, що він його бачив уже двадцять років тому: куля, яка вилітає з автомата, мстива посмішка на обличчі стрільця та своє безсилля у намаганні наздогнати те, що наздогнати неможливо.

— Не має значення, — обірвав власну уяву Андрій. — Знаю. Так от, — він зробив глибокий вдих, перед тим, як сказати наступну фразу, — я вас прошу, не ходіть туди.

Здається, дівчина не почула останньої і головної фрази:

— Звідки ви знаєте? — голос її став вимогливим.

— Не має значення. Знаю, — він продовжував наполягати на своєму. — Так от, я вас прошу: не ходіть туди.

— А звідки...

— Просто я вас згадав, — Андрій сказав це м’яко, по-дорослому, голосом, який був здатен обхопити, обійняти дівчину через роки й кілометри. — У вас шапка іще яскрава. Помітна.

Вона розгубилася:

— Так...

— Руто, — він сказав це майже благально. — Руточко. Не ходіть до телецентру. Я вас прошу... Вас там...

Несподівано він зупинився, ніби не міг вимовити наступних слів.

— Що мене там? — голос її раптово втратив внутрішню енергію.

— Нічого, — поспішно відповів Андрій. — Не ходіть, і все. Чуєте?

— Як це, не ходити? — тихо запитала вона. — Ви ж кажете, що нас будуть штурмувати.

— Будуть, — запевнив він. — І захоплять. Але ви туди не ходіть. Будь ласка.

Її голос іще стишився, і слова ледь вдавалося розібрати серед гамору, що панував у Будинку профспілок.

— Як це, не ходити?

— Просто! Не ходіть, і все.

— А хто ж буде захищати Литву? — запитала дівчина так просто, немовби йшлося про похід у кіно, а не під кулі.

Андрій знав, що такий голос не переконаєш. Людину, яка істерить, боїться чи рве сорочку, можна зсунути з місця, того ж, хто говорить спокійно — ні. Але все одно почав умовляти, немовби говорив із власною дочкою:

— Руто, не треба. Все буде добре, от побачите. Ви переможете. Литва стане членом Євросоюзу...

— Як це?

В голосі почулася розгубленість, і Андрій ухопився за неї, немов за останню соломинку.

— Повірте мені, все буде добре. Тільки не ходіть. Я вас прошу.

— Ви з КГБ? — обережно запитала вона.

— Що ви! — обурився Андрій. — Кажу ж вам, що я з Києва. У нас тут зараз і КГБ немає.

Вона взяла невеличку паузу, обмірковуючи почуте, і врешті сказала:

— Я не розумію, хто ви.

— Та яка різниця! — у запалі Андрій перейшов на «ти». — Не ходи вночі до телецентру! Чуєш? Я не можу тебе ще раз втратити!

Він уже майже кричав у трубку. Дівчина знову замислилася, тепер уже на довше.

— Дивно якось ви говорите... — слова вилітали з паузами, ніби кожне народжувалося після роздумів. — Але якщо я не піду й інші не підуть, то як ми переможемо?

— Переможете, — гаряче запевнив Андрій. — А чи будеш ти біля телецентру чи ні — не має значення. Повір.

— Це не може не мати значення, — одразу заперечила вона.

— Може, — він зменшив емоцію в голосі, щоб не перетиснути. — Ну як же тобі це пояснити?... — і раптом зметикував. — Скажи, мій малюнок? Ти його вже бачила?

Вона вкотре за цю розмову здивувалася:

— Який малюнок?

— Портрет. Я тобі подарував твій портрет. Навіть два. А ти не взяла!

І в цей момент коридор Будинку профспілок вибухнув криками:

— Пожежа!

— Вогонь!

— Вони підпалили дах!

Крики були настільки гучними, що