Олексій Михайлович Волков - День відбуття

— От і добре. Вперед.

Група рушила до Ущелини.

Волосінь тяглася над прірвою і зникала в темряві у напрямку Серця Диявола. До Ущелини Сергій виходив навпомацки, аби не виказати себе, якщо спізниться. Але тут усе було спокійно. Увімкнувши ліхтар і вхопивши жилку рукою, Сергій рішуче потягнув до себе кінець, спрямований у бік Серця Диявола. Волосінь пружинила і не витягалася. Далеченько він відійшов від місця, де її перетяв тоді, уперше. Потягнув сильніше. Нарешті вона тріснула. Тільки б встигнути. На виході з Ущелини вони побачать перетяту жилку і добре подумають перед тим, як стріляти у нього або Валерія. Ось так.

Коли з жилкою було покінчено, він видряпався на виступ і застиг там. Триматися наверху виявилося вкрай незручно. Коліно, яке начебто розробилося довгою безперервною ходою, знову заскиміло. Скільки їх чекати? Якщо коліно заклякне, скочити з двометрової висоти буде нелегко.

Минуло хвилин десять, і по стінах нарешті заблимало. Вони доходили до Ущелини. Напевно, зараз зупинилися на тому боці і готуються до переходу. Не чути нічого. Усе гасять стіни. Ліхтарів не видно також. Сергій дозволив собі останні рухи, аби вмоститися зручніше, і завмер. Під час переходу його не побачать, він їх також. Він бачитиме їх ззаду, коли вони по одному проходитимуть під нависаючою брилою. На все про все у нього буде кілька секунд. Якщо він ними не скористається…. Що ж, тепер шкодувати пізно.

Спалахи стали чіткішими, і почулися голоси. Здається, це Гайдукевич.

— Помалу, не жени… ідемо повільно!

Це адресувалося явно Валерію. Ну ось. Зараз…

Серце калатало десь аж у горлі. Ціна цієї сутички була надзвичайно високою.

Прохід під брилою освітився, і рух, здавалося, припинився. Все правильно. Валерій переліз і сидить, чекаючи, поки Гайдукевич закінчить переправлятися і підведеться. Коли він витягне зброю? Чи зробив це вже?

Тализін з’явився зненацька, чомусь дуже тихо. Сергій мимоволі здригнувся. Він рухався повільно, освітлений тим, хто йшов позаду; Провис мотузок… О Господи! За Тализіним, зв’язана з ним мотузком, ішла Юлія! Сергій розгубився. Чому? Чому вони помінялися? Юлія пропливла під брилою, тримаючи пістолет напоготові. Все! Пізно! Він втратив час. Хто ж з’явиться далі?

Широка спина у плямистій куртці. Гайдукевич?! Руки його вільні. Де зброя? Третій повинен бути ще над Ущелиною.

Відштовхнувшись здоровою ногою від виступу, Сергій скочив на нього руками уперед, наче дика кішка. Енергії стрибка вистачило, щоб повалити Гайдукевича на протилежну стіну. Уся його дебела фігура гучно ляснулася об кам’яну стіну і, ковзнувши по ній, завалилася на землю. Попереду скрикнула Юлія.

Відштовхнувшись від тіла суперника, зупиненого стіною печери, Сергій упав, так і не зумівши захистити хворе коліно від удару об підлогу. Відразу ж ногу пронизав жахливий біль. А Гайдукевич уже підводився, ставши на одне коліно і пірнувши рукою під пахву. Ну ось… Що робилося позаду, оцінювати не було коли. Пістолет у руці Гайдукевича саме злітав догори, а сам він майже стояв, коли Сергій, ще не звівшись на ноги, викинувши праву вперед, поїхав по гладкому камінню повз нього так, ніби намірявся заїхати аж під Юлію з Тализіним. Це був відпрацьований до автоматизму прийом — один з його «коронних», тому, напевно, бос так і не збагнув, як саме хлопець пірнув ногами вперед під його руку. Але до Юлії він не доїхав, вчепившись правою рукою за чобіт Гайдукевича, смикнувши його ноги назад, а лівою вдаривши його під коліна. Той лише вимахнув руками, хляпаючись долілиць на каміння і вдаряючи по ньому пістолетом з металічним звуком. Від удару пролунав постріл, і пістолет полетів, перекидаючись, до прірви. А за мить Сергій був на ньому зверху. Краєм ока він побачив світло на касці того, хто ще сидів над Ущелиною і наче й не рухався.

Удар, який Сергій спрямовував кудись між жовтою каскою та коміром куртки, не вдався, і тут ззаду пролунав постріл. Втягнувши голову у плечі, він одним ривком перекотився до протилежної стіни, натягуючи на себе Гайдукевича і закриваючись ним. Та суперник був надто потужним, до того ж він встиг отямитись від несподіванки і вдарив Сергія ліктем. Удар відкинув його назад, а Гайдукевич вже знову підводився. Сергій озирнувся на Ущелину: Олег енергійно рухався в той бік, звідки прийшов. У руках у Гайдукевича тепер не було нічого. Вони стояли один навпроти одного готові до сутички, зігнувшись і напружинившись. За його спиною Сергій побачив Юлію, що притисла Валерія до стіни, приставивши до нього пістолет.

Важко сказати, коли Гайдукевич упізнав його — щойно чи під час нападу. На якусь мить усі застигли. Сергій вагався, який шлях обрати. Зараз принаймні він був затулений широким тілом суперника у вузькому проході, що не давало Юлії можливості вистрілити вдруге.

— Вона застрелить його, щойно ти наблизишся! — крикнув Гайдукевич, озираючись назад. — Сідай, не скачи. Поговоримо. Зробимо справу, а потім усі разом нагору.

— Нагору не вийде, — відповів Сергій. — Я вже пробував. Гусяче Горло затоплене. Кранти. Здохнете тут.

Повернутий обличчям до стіни Валерій чув його слова. Гайдукевич ще раз озирнувся — у погляді його якусь мить було вагання — і крикнув:

— Юля! Іди туди з інженером! Роби, що треба! Я затримаю!

Погляд його був сповнений рішучості й спрямований Сергієві в очі. Він осікся, набираючи у груди повітря, але відразу ж вигукнув тоном, що не допускає заперечень:

— Я сказав — іди!

У його руці тепер з’явився ніж. Широке лезо тьмяно блиснуло у світлі ліхтаря, який сліпив в очі Сергієві. Той клацнув тумблером, вмикаючи й свій ліхтар.

На протилежному кінці ніхто нічого так і не промовив. Їхні ліхтарі почали віддалятися.

— Валера! — крикнув Сергій услід, — намагайся втекти, вийти наверх! Тільки не через Горло! За мене не турбуйся!

Чорти б… Якби Валерій не був до неї прив’язаний! Якби у заручниках замість «беззубого» Тализіна був він сам!

Він ступив крок уперед,