Лариса Володимирівна Денисенко - Сарабанда банди Сари

«Колишнiй чоловiк Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на словi «колишнiй». «Ви ж вiйськовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Вiйськовий - то й будь ним. Нi, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазнi. «Колись був, ви правi. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офiцер, я навiть пам'ятаю ваш силует пiд нашим унiверситетом бiля червоного автомобiля. Та що це взагалi таке?» «А яка тобi рiзниця? Ну от яка тобi рiзниця, чим вiн, тобто Валєрка, займається? Яка тобi рiзниця, чиї накази вiн виконує - мiнiстра оборони чи Господа?» Поцiкавився Мiлiк. Я його проiгнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто-небудь з ваших друзiв нiколи не вiдчували покликання? Не змiнювали долю?» «Змiнював. Але не настiльки. Це вже занадто». «Як це не настiльки? Твiй Тимофiй колись отруював людей горiлкою та пiгулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та змiна долi!» Знову Мiлiк. «Я зараз заб'ю тебе». Попередив я малого. «Рiднi мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов вiйни статей, вiку, мiста та села…»

Я уявлення не мав, як з ним спiлкуватися. Колишнiй чоловiк Сари. Валєрка. Вiйськовий. Отець Макарiй. Я не вмiв спiлкуватися зi священиками. Принаймнi, коли я бачив когось iз релiгiйникiв, менi хотiлося говорити з ними пошепки, а я не хотiв шепотiти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо вiйськових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвiдомлював,

що воно iдiотське. I вiдчував, що потiм бесiда обов'язково розвиватиметься у напрямi: «Чоловiк, що не служив в армiї, не чоловiк. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, i нiкому не порадив би йти до армiї. Але цей вовкулака Валєра мене розумiти не буде. Вiйськовозобов'язаний розумiти пацюка цивiльного не зобов'язаний, гигиги. Хоча, може, зараз i зрозумiв би, адже вiн посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, i не народжував, себто не був бабою, я був воно - iстота, яку не приймали чоловiчий та жiночий свiти.

На вiдмiну вiд вiйськового та отця Макарiя, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловiка, в мене було багато запитань. Я от нiяк не мiг зрозумiти, як вона могла вийти за нього замiж, як вони жили, чого розiйшлися, вже не кажучи про сумнозвiсний перший раз Сари, який менi спокою не дає. Але як про все це запитати, коли вiн тепер у рясi, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподiваюся, ти вiдчуваєш рiзницю мiж щирими вiруючими та нещирими служками твоїми.)

«А ти обiдав?» Знову Мiлiк. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицiю. Хоча бiльш за все менi кортiло зараз на нього визвiритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвiрювання. Невже я такий побожний? Ймовiрно. Але моя побожнiсть на Емiля не поширювалася, тому я пiшов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навiщо тобi грамота МВС? Це тобi що, дитячi забавки? На стiнку собi хочеш повiсити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналiй, ще й ти додався. А раптом щось? А тут - бланк! Тiльки прiзвище впиши - i все готово! Можна показувати будь-якому суддi. «Пе-ггге-кон-лi-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Вiн тодi мiг би встати на першiй стадiї процесу або для ефекту навiть трохи пiзнiше, промовляючи: «Шановний суд, шановнi сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матерiалiв справи доказ захисту № 2 - Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено пiдсудного!»

«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мiлiк. «Конрад Карлович Полонський - вiдомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб'язно увiв мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарiй. «Треба було кiлька грамот взяти! Але це вже я трохи пiзнiше». Отець Макарiй торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зiггi. В кожного своє заспокiйливе.

«Давайте обiдати!» Мiлiк-миротворець почав займатися харчами. I тут я помiтив це. Не розумiю, як я ранiше цього не помiчав.

Стiл вiдцентровувала одна з моїх мисок, наповнена картоплею. Нiчого незвичайного, з першого погляду. Хоча я миски з неочищеною картоплею на стiл не виставляю, але то неважливо. Справа була в iншому. На всiх картоплинах було зображено хрест. «Це що таке?» «Картопля!» «Я розумiю. Отець… е… Ви її що, охрещували?» Обличчя отця Макарiя сповнилося патоковим добром. Мабуть, вiн остаточно усвiдомив, що я - психопат. I шкiрою вiдчув: зi мною треба поводитись обережно. Як з голубами - раптом хтось з них заплiднив Дiву Марiю? Казна що верзу…

«В якому розумiннi?» Тим не менш запитав вiн. «У православному, батюшко, виключно в православному». Вiдповiв я. Отець Макарiй повiльно клiпав очима. Може, вiн не православний? «Чи святили? Може, у вас програма така в патрiархатi: кожну овочину, яка може виявитися пiдступним буддистом, у зародку перетворити на палкого християнина?»

«Яку овочину? Якi буддисти? Про що ви говорите?» Отець Макарiй вимогливо дивився на Емiля, який, в свою чергу, весело дивився на мене. «Емiлю, про що йдеться?» «Про картоплю», - вiдповiли ми з малим. Отець Макарiй наблизив до миски своє обличчя. I перехрестився. «Господи милий, що то?» «Це я у вас питаю, що то?» «Емiлю, що вiдбувається з картоплею? Якщо це жарт, то мушу тебе переконати: вiн не вдався, i я обов'язково матиму розмову сьогоднi ввечерi з твоїм батьком. Це Павло тебе навчив, дитино?» «Я не його вчитель, щоб ви знали. Я - коханець вашої колишньої дружини». Я був у запалi. «А, ось ви про що». Вiдгукнувся Емiль, який встиг прилаштувати пательню та глечик на плиту. «Я спочатку не зрозумiв. Це мама позначила ту картопельку, яку краще запекти! Вона так завжди робить. Давайте вже їсти!»

I ми почали їсти. «Послухайте, - я все не мiг заспокоїтися. - Але як ви, ну тобто як сталося, що ви…» Важко менi було, ой важко. «Прийшов до Бога?» «Так!» «Ну а що тут такого дивного, на ваш погляд?» «Менi складно збагнути, як вiйськовий може перетворитися на отця. Ну, не в сенсi отця, як отця, а в сенсi Отця… В православному сенсi!» «Знаєте, менi здається, що нас багато чого поєднує i окрiм Бога. Для мене, вiйськового, святинею тодi був статут, для мене зараз - це Бiблiя. Правила, порядок,