Вилки Коллінз - Жінка у білому

що вела попід вікнами моєї кімнати, де вчора вона гуляла з собачкою, і пішов стежкою, якою так часто ступали її ноги, аж поки прибрів до хвіртки, що вела в сад, де були її троянди. Похмура осінь уже запанувала в ньому. Квіти, розрізняти які вона вчила мене за їхніми назвами, ті квіти, що я навчав її малювати їх, пов'яли, і маленькі білі стежечки поміж клумб були мокрі від дощу. Я перейшов на алею, де ми вдихали разом теплі пахощі серпневих вечорів, де ми разом милувалися міріадами поєднань світла й тіні біля наших ніг. Довкола мене сипалося листя зі стогнучих гілок, і від довколишнього осіннього гниття й занепаду холод проймав мене до кісток.

Я вийшов із саду й подався стежкою, що помалу підіймалася на найближчий пагорб. Старе зрізане дерево, на якому ми часто відпочивали, просякло дощовою вологою; місцина, це під грубим кам'яним муром гніздились папороті, що їх я малював для неї, перетворилась на калюжу, в якій гнили мокрі бур'яни. Я добувся на вершину пагорба й задивився на простори, якими ми так часто милувалися в ті щасливі дні. Все було голе й холодне — це вже був не той краєвид, що я беріг у пам'яті. Сонячне сяйво її присутності вже не гріло мене, голос її не чарував мого слуху. На тому місці, звідки я дивився вниз, вона розповідала мені про свого батька, що на кілька років пережив її матір, про те, як ніжно вони з батьком любили одне одного та як вона досі тужила за ним, коли заходила до його покоїв чи займалася чимось, що нагадувало про нього.

Невже цей краєвид, що нині відкривався мені самотньому з пагорба, мав хоч щось спільне з картиною, якою я любувався, слухаючи її розповіді? Я відвернувся і пішов у долину, через вересове пустище, через дюни, на берег моря. Там було біле шумовиння бурунів, там панували здиблені табуни хвиль, — але де те місце, на якому вона колись задумано малювала якісь фігури кінчиком своєї парасольки? Де те місце, на якому ми сиділи з нею разом і вона розпитувала мене про мене та про мою родину, по-жіночому доскіпливо цікавилась матінкою та сестрою і простодушно гадала, чи покину я коли-небудь своє самотинне житло та чи матиму свою сім'ю і дім? Вітер і хвилі давно згладили її сліди на цьому піску. Я дивився на безмежну одноманітність морського простору, й це узбережжя, де ми разом збували сонячні години нашого дозвілля, було мені чуже, от ніби я опинився вперше на зовсім незнайомому березі.

Безмовна пустельність морського берега сповнила моє серце холодом. Я вернувся до будинку, до саду, де все промовляло про неї, де її сліди були на кожному повороті стежки.

На західній терасі я здибав містера Гілмора. Мабуть, він шукав мене, бо, коли ми стрілися очима, він прискорив ходу. Я не мав настрою спілкуватися з чужою людиною, але зустріч була неминуча, тож я скорився, надумавши взяти з неї якомога більше користі.

— Саме вас я і хотів побачити, — мовив старий джентльмен. — Маю сказати вам два слова, мій любий сер, і, якщо ви не заперечуєте, я скористаюся цією нагодою. Коротше кажучи, ми з міс Голкомб говорили про родинні справи, заради яких я прибув сюди, і, цілком природно, їй довелося торкнутись прикрих обставин, пов'язаних з анонімним листом. Розповіла вона й про участь, яку ви так ревно й щиро взяли у цій справі. Я чудово розумію, що ця ваша участь дає вам повне право цікавитися тим, як буде продовжено почате вами розслідування. Звісно, вам би хотілося, щоб його передали в надійні руки. Любий сер, будьте спокійні — розслідування буде в моїх руках.

— Звісно, містере Гілмор, вам у всіх відношеннях краще випадає і радити, і діяти в цій справі, ніж мені. Чи не буде нескромністю з мого боку, коли я спитаю, як ви збираєтеся повести діло?

— Наскільки це можливо, містере Гартрайт, я вже склав собі план дій. Маю намір послати копію листа, з викладом усіх супутних йому обставин, повірникові сера Персіваля Глайда — людині, яку я трохи знаю. Самого листа я лишу в себе й покажу серові Персівалю Глайду, щойно він приїде. Я вжив також заходів, щоб вистежити обох жінок: послав одного із слуг містера Ферлі — надійну людину — на станцію з'ясувати, куди вони подалися. Йому дано гроші й велено їхати за ними, якщо він натрапить на їхні сліди. Оце і все, що ми можемо зробити до приїзду сера Персіваля. Особисто я не сумніваюсь, що він з готовністю дасть усі пояснення, яких можна сподіватися від джентльмена й чесної людини. Сер Персіваль посідає дуже високе становище, сер. Чудове суспільне становище, бездоганна репутація — це виключає всі підозри. За наслідки розслідування я цілком спокійний. Радий, що можу це сказати, — цілком спокійний. Подібні випадки постійно трапляються в моїй практиці: анонімні листи, пропащі жінки — сумні явища нашого суспільного ладу. Я не заперечую, що в цьому випадку є свої особливі складнощі, та в цілому випадок, на жаль, пересічний, надто пересічний.

— Хоч мені й прикро, містере Гілмор, але, на лихо, я не поділяю ваших поглядів на цю справу.

— Оце ж воно, мій любий сер, оце ж воно і є. Я старий — і маю практичний погляд. Ви молодий — і погляди у вас романтичні. Давайте не сперечатися про наші погляди. Як юрист за фахом, я постійно живу серед суперечок, містере Гартрайт, і завжди радію, коли можу їх уникнути, як роблю це і нині. Зачекаємо, подивимося, що покажуть події, — так, так, так, зачекаємо і подивимось, що покажуть події. Чудова це місцина! І полювання тут прекрасне? Та, мабуть, навряд чи. Здається, містер Ферлі не влаштовував на своїх землях мисливського заповідника. І все ж чудова місцина й дуже милі люди. Я чув, ви художник, малюєте аквареллю? Можна позаздрити вашому талантові. А в якому стилі?

Розмова перейшла на загальні теми, вірніше, містер Гілмор говорив, а я слухав. Але мої думки були далекі від нього й від тих речей, про які він так красномовно розводився. Моя самотня прогулянка протягом останніх двох годин відчутно подіяла на мене: мені захотілось якомога швидше поїхати геть із Ліммеріджа. Навіщо подовжувати на якусь там хвилину ці муки прощання? Яка служба чи послуга була тут іще комусь потрібна від мене? Нікому ніякої користі не було більше з мого перебування в Камберленді.