Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Хіба ти не знаєш, що тепер нові звичаї… Одначе як нам розшукати Ліду?

— Її нічого шукати! Ходімо ще раз подзвонимо. В найгіршому випадку вона повернеться в обід.

Розмова вщухає. Кроки віддаляються до кабінету Младенова. Я витягаю з кишені «Фігаро» і проглядаю закордонні інформації, бо повідомлення про курси акцій і про ціни на молоко мене не цікавлять. Через десять хвилин до моєї кімнати без стуку входить Кралев. Судячи з виразу обличчя, йому не вдалося розшукати Ліду.

— Як справи з журналом? — похмуро запитує він. — Доки ти зволікатимеш з випуском останнього номера?

В цю мить я майже шкодую, що він не розшукав своєї коханої. Коли б він знайшов її, то не звертав би на мене уваги.

— Завтра журнал піде в світ, — сухо відповідаю я, не відриваючись од газети.

— Нарешті. Отже, завтра ти підеш з роботи. Так, здається, ми домовлялися?

— Готуйте розрахунок, — кажу я, нахабно поглядаючи на нього з-за газети.

— Не хвилюйся: все одержиш сповна! — підкреслено промовляє Кралев.

Замість відповіді, я поринаю в газету, знаючи, що це найбільше лютить його, та й навіщо сперечатися з дурнем. Кралев кілька секунд злісно поглядає на мене, але я вдаю, ніби не помічаю його, і він, розлючений, виходить.

Трохи згодом у коридорі чути голос Димова. Шеф тільки-но прийшов і доручає Воронові зварити каву. Я чекаю, поки Димов поверне в свій кабінет, і виходжу на вулицю. Мій «ягуар» стоїть за кілька метрів од Центру. Відмикаю пристрій, який тут прийнято називати шухлядкою для рукавичок, хоч ніхто не тримає в ній рукавичок. Я, наприклад, поклав туди прилад, схожий на автомобільний радіоприймач, який принесли мені додому. Повертаю ручку. Чути легкий рип — це відчиняються двері — і голос Димова: «Що нового?» — «Нічого особливого», — відповідає Кралев. Потім долинає кілька незначущих реплік, і Кралев, здається, виходить з кімнати.

Автомобіль стоїть на видноті, бо довкола немає вільного місця, а прилад діє лише в радіусі п'ятдесяти метрів. До того ж сьогодні навряд чи прийде хтось з американських відвідувачів, — вони, як правило, навідуються в суботу. Отже, нічого цікавого не почую. Тому не варто ризикувати. Зачиняю шухляду для рукавичок і ховаю секретного ключа. Потому заводжу мотор і рушаю.

Після тривалих і на перший погляд безцільних роз'їздів бульварами десь о першій годині зупиняю свого «ягуара» на маленькій вуличці поблизу церкви Мадлен, за десять метрів од будинку, в якому живе Димов. Ця вуличка багатолюдна, і, якщо мене помітять тут, я можу вигадати п'ять-шість вірогідних версій. Та мене ніхто не помічає, і я також не дізнаюсь нічогісінько про що-небудь особливе, якщо не зважати на те, що переконуюсь: стосунки між Димовим і Мері Лямур зведені до крижаного мовчання, яке порушується поодинокими репліками хатнього вжитку.

Щоб трохи менше ризикувати, ставлю машину за квартал від будинку Димова і стежу звідти: то з пасажу, що зовсім поруч, то з кав'ярні навпроти, то крізь вітрину на розі вулиці Сент-Оноре. Час минає повільно й одноманітно. Іноді мені здається, що Димов утік чорним ходом, залишивши для приманки свого «сітроена».

Наближається восьма година, надворі сутеніє. Нарешті крізь вітрину кав'ярні бачу, як з будинку виходить Димов, роззирається і сідає в автомобіль. Розраховуюсь із гарсоном за недопиту каву — вже котру! — і поспішаю до свого «ягуара». Димов веде машину повільно й дуже уважно, як усі люди похилого віку, добувається до Майдану Мадлен, об'їздить його й повертає назад. Перед «Оперою» він несподівано збочує на вулицю Пе і, діставшись Вандомського майдану, робить ще одне зайве коло. Мабуть, перевіряє, чи нема «хвоста». Я стежу за ним назирці, оскільки рух на вулицях не дуже жвавий, а в моєї таратайки велика вада — її легко розпізнати, незважаючи на чорний колір. Тим-то я не наважуюсь виїздити на Вандомський майдан — передбачливо гальмую на вулиці Пе і повільно рушаю слідом за «сітроеном», коли він повертає в напрямку Ріволі. На розі Ріволі й Руаяль, якраз біля світлофора, машина знагла зупиняється, й у неї сідає чоловік, напрочуд схожий на Кралева.

Проминувши свій будинок, Димов перетинає площу Конкорд, звертає Єнісейські Поля, дістається Тріумфальної арки, об'їздить її і вигулькує на авеню Віктора Гюго. Я тримаюся віддалік, однаковою мірою ризикуючи втратити з поля зору «сітроен» або бути поміченим.

На авеню Віктора Гюго майже немає машин, тому я дозволяю Димову вирватися вперед. Моя обережність виявляється доречною, бо «сітроеи» зненацька повертає праворуч до тротуару й стає. Я саме наближаюсь до перехрестя, що дозволяє мені швидко звернути, обминути квартал будинків і виїхати на авеню з протилежного боку. Поглянувши вперед, помічаю, що «сітроен» зник. Значить, їхній маневр удався.

Єдина надія, що раптова зупинка була неподалік від місця призначення. Після тривалого дослідження навколишніх вуличок і провулків нарешті знаходжу «сітроен» біля великої двоповерхової будівні, оточеної садком з високою металевою огорожею. Будинок розташований на перехресті. Заганяю свою машину на сусідню вуличку й ставлю її подалі від наріжного ліхтаря. Тротуари безлюдні. Навколо самотньо завмерли полишені автомобілі. Відкриваю шухлядку для рукавичок і настроююсь на потрібну мені хвилю. Чується чийсь кашель, потім здогадуюсь, що це сміх Кралева. Він сміється хрипко, невпевнено, наче вперше в житті. Згодом лунає незнайомий голос із досить характерним акцентом:

«Так, так, смертність у вашому Центрі катастрофічно зростає».

І знову кашель-сміх Кралева, цього разу в супроводі хихикання Димова.

«Якщо не помиляюся, Тоні Тенев був вашою людиною, пане Кралев…»

«Він міг бути будь-чиєю людиною, — заперечує Кралев. — Наше ремесло може якось миритися з однією вадою, а Тоні мав їх аж дві».

«Гаразд. Тоді ви тільки виграли, здихавшись цих трьох…»

«Третього ми ще не здихалися», — нагадує Кралев.

«Не турбуйтесь, це вже наша справа, — вриває його людина з акцентом. — Для вас досить, що він пішов з Центру».

«Від дворушників ми звільняємось іншим шляхом…» — співає своєї Кралев.

«Це наша справа, — сухо перебиває його незнайомець. — Ваше завдання — знайти нових людей, надійніших і корисніших, ніж ті. Звичайно, ніяких замін без нашої згоди».

«А як справи з другим питанням?» — уперше озивається Димов.

«Можу привітати з успіхом. Ваш план схвалено. Здається, він відповідає обраній вами тактиці — ефективними, відчутними ударами викликати бурю незадоволення й безпорядків у житті країн східного блоку…»

Голос з акцентом виголошує ще кілька високомовних політичних фраз, після цього чути дещо значиміше:

«Для операції «Незабудка» виготовлено препарат органічного складу, щоб створити враження, ніби водосховище заражено внаслідок забруднення, і вся вина