Алессандро Мандзоні - Заручені

Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.

Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.

— А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? — спитала Аньєзе у Ренцо.

— Ще чого! — відказав той.— Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.

— Я пошлю Меніко.

— От і чудово,— відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».

Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.

— Падре Крістофоро, знаєш,— такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?

— Знаю,— сказав Меніко,— це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.

— Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...

Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,— я не кажу, що тільки такі, як Меніко.

— Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!

— Гаразд, то й будь розумником; а коли повернешся з відповіддю, то бачиш: ось оці дві новеньких парпальйоли[48] — твої.

— То ви мені їх зараз і дайте,— яка різниця!

— Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи і поводь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.

Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» — він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це — сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,— і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.

Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.

Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях — усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок — суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,— ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий — абат, гроза своїх ченців,— одно слово, все це були люди, які