Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

папірця, і, прочитавши його, дуже зраділа; я й не стямився, як вона згребла мене, стиснула в обіймах і сказала, що я найкращий хлопець у світі та щоб нікому нічого не казав. Лице її почервоніло, очі заблищали, і від того вона стала іще гарніша. Я був таки добре спантеличений, проте, коли відсапався, спитав, що було написано у тому папірці; а вона запитала мене, чи я його прочитав, а я відповів, що ні; тоді вона запитала, чи я взагалі вмію читати по-писаному, а я відповів: «ні, хіба що написано друкованими літерами», і тоді вона сказала, що той папірець — лише звичайнісінька закладка і що я можу тепер іти гратися.

Я попростував до річки, обмірковуючи те, що сталося, але незабаром помітив, що мій негр іде слідом за мною. Коли ми відійшли від будинку на таку віддаль, що бачити нас уже не могли, він озирнувся на всі боки, а тоді підбіг до мене та й каже:

— Містере Джордже, якщо ви підете зі мною на болото, я покажу вам цілу купу водяних щитомордиків.

Ну, думаю, тут є якась загадка; він і вчора казав це ж саме. Знає ж він, що не такі принадні оті водяні щитомордики, щоб тягтися за ними хтозна-куди. Цікаво, що він має на думці? Я відповів:

— Гаразд, іди вперед.

Я йшов за ним слідом із півмилі; потім він подався навпростець через болото, і ми ще з півмилі брели по воді, що сягала нам до кісточок. Врешті ми вибралися на сухий острівець, що густо поріс деревами, кущами та плющем, і тоді негр сказав:

— Пройдіть-но, містере Джордже, наперед ще трохи — там вони й є. Я вже їх бачив, то навіщо вони мені!

Тут він подався геть — зачалапав по болоту й зник за деревами. Я пройшов трохи навмання і натрапив у гущави ні на маленьку галявинку, завбільшки як кімнатка й повиту геть-чисто плющем; дивлюсь — аж на землі спить людина і, присягаю, то був мій старий Джім!

Я розбуркав його і думав, що він дуже здивується, побачивши мене, — еге, де там! Він мало не заплакав з радощів, але нітрохи не здивувався. Розповів, що весь час плив позад мене тої ночі і чув, як я раз у раз гукав його, а проте боявся подати голос, щоб його, бува, не схопили та не продали знов у рабство.

— Я трошки забився, — сказав він, — і не міг поспіти за тобою, все далі зоставався позаду, а коли ти виліз на берег, подумав, що на березі наздожену тебе й без крику, а коли побачив той будинок, то мусив стишити ходу. Я був ще далеко і не чув, що ті люди тобі говорять, а найбільше собак злякався; коли все вщухло, я збагнув, що ти тепер у господі, — ну, то я й подався до лісу, почекати, поки розвидниться. Рано-ранесенько повз мене проходили на роботу в поле негри; вони мене взяли з собою й показали це місце — тут вода, і собаки не нападуть на мій слід. Щовечора ті негри приносять мені їсти — городину абощо й про тебе розповідають, як ти там живеш.

— Чого ж ти, Джіме, не сказав моєму Джекові привести мене сюди раніше?

— Отакої! А нащо ж було тобі клопоту завдавати, Геку, все одно ще нічого б ми не вдіяли, а зараз усе гаразд. Я помалу купляв казанки, сковорідки та харч, а ночами лагодив пліт…

— Який пліт, Джіме?

— Наш старий пліт.

— Ти хочеш сказати, що нашого старого плоту не потрощило на дрізки?

— Де там! Його таки добре потовкло, це правда, — особливо з одного боку. Але то не така й велика шкода, тільки манаття наше майже все потонуло. Щоб ми були не пірнули так глибоко, та не пливли так довго під водою, та щоб ніч не була така темна й ми, потрапивши в халепу, так не полякалися та з плигу не збилися, як то кажуть, то й нашого плоту не згубили б. А проте, може, й добре, що ми його не помітили, — однаково він зараз як новий; та й манатків у нас нових багатенько, замість тих, що потонули в річці.

— Як це тобі, Джіме, пощастило знову плота роздобути? Ти його впіймав, чи як?

— Де б же я впіймав його тут у лісі? Ні, тутешні негри знайшли його коло берега — він тут недалечко за корча зачепився, — та й сховали в закруті поміж верболозу, а тоді зчинили такий галас, мовляв, кому він припаде, що та сварка до мене дійшла; я відразу помирив їх, сказавши, що пліт нікому з них не дістанеться, бо він твій і мій. Питаю: невже вони й справді надумалися поцупити майно в білого джентльмена, щоб напитати собі халепи? Ну, а тоді дав їм по десять центів на кожного, й вони були раді-радісінькі і тепер бажають, щоб якнайчастіше до берега прибивало плоти, щоб їм розбагатіти. Всі вони, оті негри, до мене дуже добрі, і коли я чого-небудь прошу в них, то не нагадую їм двічі, синку. Цей Джек — добрий негр, до того ж і спритний.

— Еге ж, не в тім'я битий. Він навіть не сказав мені, що ти тут; просто покликав мене з собою, щоб показати водяних щитомордиків. Коли б що сталося — його хата скраю, він нічого не знає. Може сказати, що ніколи не бачив нас разом, і то буде чиста правда.

Мені б не хотілося широко розводитися про те, що сталося наступного дня. Скажу коротко. Я прокинувся вдосвіта і тільки намірився перевернутися на другий бік та й знову заснути, коли раптом помітив, що в усьому домі якась дивна тиша. Такого ніколи ще не бувало. Далі я помітив, що й Бак уже встав та десь завіявся. Гаразд, коли так, то й я встав, а проте ніяк не доберу, що сталося; спускаюся сходами вниз — ні душі живої і скрізь тихо, як у мишачій норі. Те саме й надворі. Що таке? Йду далі й коло купи дров стрічаю мого Джека й питаю:

— Що сталося? А він каже:

— Ви хіба не знаєте, містере Джордже?

— Ні, — відказую, — не знаю.

— Таж міс Софія втекла! їй же богу! Втекла уночі — ніхто гаразд і не знає, коли саме; втекла, щоб повінчатися з молодим Гарні Шепердсоном — у всякому разі, так кажуть. В сім'ї довідалися про те лише з півгодини тому,