Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис і зморщився, як футбольний м'яч, з якого випустили повітря. Глузливі вогники в очах погасли, кінці губ опустилися. Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі ці розумні зразково–показові ученічкі, які майструють діючі моделі кораблів і літаків, випилюють з фанери лобзиком різні мереживні полички і сотворяет інші виставкові штуки, від яких ахають вчителі та батьки, — всі ці «генії» обов'язково повинні бути кволі, довгоносі і в окулярах. І обов'язково «з привітом». Так я завжди думав. А тут перед нами стояв нормальний кирпатий хлопець — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Його швидше можна було представити на спортмайданчику, серед галасливої ​​ватаги спортсменів, ніж в тихій лабораторії, поглибленим в переплутані нутрощі якогось радіо.

Ми мовчали розгублені і збиті з пантелику.

Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братці, розбовталися тут, а хмизу не несете. Люди ж голодні. А ну давайте швидше!

Це відразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспішно (навіть занадто поспішно) збирати сухі гілки.

І через хвилину вже тягли на галявину великі оберемки хмизу. Особливо старався Кукурузо. Він тягнув таку величезну оберемок, що я боявся, щоб він собі живіт не надірвав.

Голінасті дівчинка Валька, побачивши це, захоплено вигукнула:

— Ого–го!

І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи то від напруги, чи то від цього «ого–го». Він взагалі чомусь часто поглядав на ту Вальку. Знайшов на що дивитися!

Страшило якесь! Худе, витрішкуватість, довгонога! Гірше Гребенючка в сто разів!

Всі стояли на галявині і дивилися, як спритно Ігор розпалював багаття. Ти дивись, міської, а вміє…

Незабаром посеред галявини велике багаття вже лизав небо вогненними язиками.

— Ну, а чия черга сьогодні кашовар? — Запитав вожатий.

— Сашка! — Вигукнула Валька.

— Сашко, Сашко! Правильно! — Закричали звідусіль, і всі подивилися на штурмана.

— Твоя? — Запитав вожатий.

— Тільки так! — Сказав той.

— Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.

— Щастить! Везе! Юшку! Сашок, обов'язково юшку!

— Ушицю! — Злилися в одне десятки голосів.

— Тільки так, — уперше за весь час посміхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всі стояли разом біля вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленького зросту, нижче всіх. Може бути, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися солідніше. А ще було видно, що всі його люблять і якщо жартують над цим його «тільки так», то зовсім не образливо, а швидше ласкаво.

Сашко почав готувати сніданок. Дівчатка, в тому числі і Валька, допомагали йому, чистили картоплю і рибу, яку дістали з сітки, що була прив'язана до корми одного з шлюпок і опущена в воду. Решта піонери розбрелися по острову хто куди. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку — видно, щось збирався майструвати. Ми з Кукурузо сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддями в коліна, і задумливо копирсалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати збентеження), сказав хрипло:

— Дай подивитися… приймач… Можна?

Ігор одразу відклав ножик і паличку:

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр:

— Ось настройка, це діапазони, це гучність, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Я теж пригнув голову. Кукурузо відштовхнув мене ліктем:

— Не дихай туди. Запітніє і зіпсується. Ігор усміхнувся:

— Та нічого. Від цього не зіпсується.

Кукурузо довго крутив у руках приймач, і ми мовчки слухали голоси далеких країн.

— Да–а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка?

— П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.

— А двійки ти хапав коли–небудь? — З надією запитав Кукурузо. — Хоча б з поведінки, по співу, з малювання, чи що? Або круглий відмінник?

— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі учасники нашого походу — відмінники. Таке була умова.

Кукурузо тихо зітхнув.

В цей час з кущів визирнула Валька. Мабуть, дівчинки вже закінчили свою роботу. Я бачив Вальку, а Ігор, який сидів до неї спиною, немає. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть відкрити рот, як вона зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, шкереберть полетів у траву.

— Дами завжди треба поступатися місцем, — сказала Валька, сідаючи на пеньок.

Ігор підвівся і тільки посміхнувся у відповідь.

Ми з Кукурузо здивовано перезирнулися.

Добра справа! Тлумачного хлопця — фізкультурника, який сам змайстрував приймач, якесь довгонога страшило жбурляє на землю, ніби це не хлопець, а мішок з картоплею. А він тільки посміхається…

Спробувала б мені зробити таке навіть Гребенючка, я б їй так дав, так дав, що вона десять разів перекинулася б!

Стривайте, а що це з Кукурузо?

— А ну дай мені! — Нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача.

І Кукурузо, теля, спокійнісінько віддає приймач. Ось дурень. Що це — її приймач, чи що? Чого це вона розпоряджається.

Втім, всі ці бадьорі вигуки звучать, звичайно, тільки в моїй душі. Я мовчу. Це ж не мій приймач і не у мене його відбирають.

Валька почала настроювати приймач, по–пташиному схиливши голову на плече і дивлячись в небо. Зловила якусь тягучу мелодію і раптом весело вигукнула:

— О! О!

Ми здивовано подивилися на неї — чого це вона волає? Мрійливо дивлячись на плесо і слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажіо…

Я скривився. Ось задавака! Каже таке, що нічого зрозуміти не можна. А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже: — Ні, це озеро скоріше не лебедине, а качине. Лебеді у нас не водяться. Зате качок — тьма–тьмуща!

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, тримайте мене! Ой, не можу! Ось дивак! Я ж не про це озеро, а про музику до балету композитора Чайковського «Лебедине озеро». Як раз зараз передають.

Кукурузо — ніби хто особа окропом обшпарив. Вся кров, яка тільки в нього була, кинулася йому в обличчя.

— Можна подумати, що я не знаю — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.

Я відвернувся. Не можу дивитися в очі людині, яка нахабно бреше.