Артем Чех - Сині двері зліва

на якому зберігалися її речі, порожній тепер. Жила вона фактично у своїй комірчині під трубою. А там, між іншим, усі умови. Ну а Львівна… Рита Львівна шукає тепер консьєржа.

— Пост! — закричав Артур і зашморгав запаленим носом.

— Зараз. Зараз, Артурчику. То як, друже, поки Іван Зіновійович не втік, упораєшся? У нас є години три…

— Година, — сухо промовив Третичний несподіваним басом.

— У нас година. Встигнеш?

— Що встигну? — сторопів наш головний герой, відчуваючи, що вся ця каша, яку заварив Іван Іванович, починає підгоряти.

— Освідчитись Валентині Казимирівні, друже! Це секунда діла. Хоп-хоп-хоп. А потім сядемо всі разом, коньячку бахнемо. У мене є чудовий арманьяк! А, так, я ж вас уже пригощав. Фоль Бланш! Millйsime!

— Потім. Пішли вже, — ледь не плакав Артур. — Ти, Ваня, я бачу, теж туди ж, — і він вказав у бік балкона надбитим пальцем.

— Туди ж, туди ж, Артурчику. Все, пішли.

І вони почали виходити. Спочатку Артур, потім Третичний. Останнім виходив Іван Іванович. Він щось говорив, розмахував руками, а коли наш головний герой зачиняв за гостями двері, почув:

— А ви, Іване Зіновійовичу, бахнете з нами чайку-с?

— Бахну, — відповів юрист загробним басом, і наш головний герой розревівся. Так плачуть хіба на похороні своєї Батьківщини.

— Я не буду зараз освідчуватися, — сказав сам собі наш головний герой, зазираючи у дзеркало, що вже більше восьми років висіло над умивальником.

— Ні, я зараз піду і все скажу. Я ж хотів сказати? Хотів. Тепер я піду і все скажу. Так і так, скажу я, Валя, у нас була чудова ніч, у нас багато чого спільного, я від вас втрачаю голову, давайте розпишемося і будемо жити у вашій затишній квартирі з рожевою, немов черевце у щенят, скатертиною.

— Та ні, все, баста! З мене досить.

— А вона скаже мені: так, я згодна, я давно люблю вас. Я їй: давайте все зробимо негайно. На нас чекає Третичний.

— Я нікуди не піду і ні з ким не розмовлятиму. Залиште мене у спокої і дайте спокійно вмерти.

Близько години наш головний герой вирішував, чи йти йому до Валі, чи залишити все, як є, і чекати на милість божу, але, зрештою, переборовши свою, здавалося, невиліковну слабкодухість, він таки наважився. Вдягши свої фіолетові штани, парадний светрик та накинувши бушлатик за півтори тисячі гривень, наш головний герой вибіг з квартири і за дві з половиною хвилини стояв на сьомому поверсі перед жовтими, наче піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатись нечутними, удари ногами — рідше.

З-за дверей почулися голоси. Навіть чоловічі. Наш головний герой зрозумів, що скоїв фатальну помилку: він сподівався застати Валю, а застав Івана Івановича, і тепер він опиниться в такому безглуздому становищі, що краще б йому було не народжуватися взагалі.

Але двері відчинила Валя. Вона стояла перед нашим головним героєм лише в трусах та сіро-зеленій гасовій накидці. Стегна її розкачувалися, немов барка під час шторму. Валентина Казимирівна стояла вся червона, і піт капав з її волосся. У кімнаті дійсно чулися голоси чоловіків. Упевнені й насмішкуваті — явно не Івана Івановича чи, упаси бог, Третичного.

— Вибач, я піду, — промовив наш головний герой, враз побілівши.

— Ви щось хотіли?

— Я? Хотів. Але я піду. Вибачте мені.

— Чекайте. Я слухаю вас. Що ви хотіли?

— Я? Кохання, — відповів наш головний герой і зблід ще дужче. Вся кров відійшла від обличчя, натомість підійшли сльози. Вони котилися з очей нашого головного героя так, як сізіфів камінь свого часу котився з гори.

— Я не одна. Справа в тому, — почала виправдовуватися Валентина Казимирівна. — Я не зовсім готова…

— Я теж. Мені зараз важкувато з формулюванням думок, але знайте, що я хочу одружитися з вами, — бовкнув наш головний герой останню дурість, яку тільки можна було бовкнути.

— Ого! — промовила Валя і вискочила до сходового майданчика, прикривши за собою двері. — Ви не один такий. Вас сподобив мій чоловік?

— Ні-ні, - збрехав наш головний герой, — не чоловік. Хоча… він теж. Ні, він не теж. Я сам, але він теж хоче. Просто повірте мені, Валентино Казимирівно, я закохався у вас тоді, коли вперше побачив. Ви тоді здалися мені такою невагомою, такою ніжною і покірливою, немов ручний янгол. Я тоді втратив розум і плів усяку дурню, але потім зрозумів, що у вас стільки жіночності, а разом з тим і сили… що ви і є силою, зрештою. І хай там хто що говорить, мені — байдуже. Я відчув, що тільки з вами може бути пов'язане моє життя. Тільки у ваших очах я можу побачити свій спокій та свою рівновагу. Я кажу дурниці?

— Ні-ні, продовжуйте. Мені приємно.

— Так-от, я готовий віддати все, абсолютно все, аби ви стали моєю дружиною. Особливо після цієї ночі. Я ніколи її не забуду. Господи, що ви зі мною тоді робили, — голос нашого головного героя все смілішав і смілішав, він ставав усе впевненішим, і усвідомлення того, що він казав, додавало ще більше сили та віри у себе. — Ви тоді пішли на свою оргію…

— Я додому пішла. Відсипатися, — перебила Валя.

— Да? Я дуже боявся, що ви пішли до цих… ви мене зрозуміли.

— Я дуже стомилася тоді.

— Я розумію. Я теж. І тепер. Тепер не знаю навіть, що ще сказати… Ви згодні стати моєю дружиною?

Валя опустила голову, від чого її волосся здибилося, а обличчя налилося кров'ю.

Потім, різко піднявши голову й осліпивши нашого головного героя блиском своїх очей, вона твердо і м'яко (як це часто буває у житті) промовила:

— Ні. Я не можу.

— Але ж ви хочете! Я знав це з самого початку. Ви хочете.

— Ні, я не хочу. Я не люблю вас.

— Не любите?

— Ні, не люблю. Я можу займатися з вами сексом — мені сподобалося, хо-хо, але я вас не люблю. Я не люблю свого чоловіка — він узагалі щось середнє між ганчіркою та слизом. Я нікого не люблю. А ще я гуляща.

— Не кажіть так! Не кажіть, не треба.

— А я скажу. Всі так кажуть: вона гуляща. Ну то й що? Я просто люблю втіхи, просто люблю секс. Розумієте, я його люблю, як дехто любить солодке або смажену картоплю, чи насіння, і жоден мій контакт ні до чого нікого не зобов'язує, і я сама не хочу бути комусь винною. Я саме така і вам далеко не пара. Вам потрібна інша.

— Стара байка, — махнув рукою