Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

сина. Найближче свято у церковному календарі — день святого Епіфанія, і хлопчику дають ім’я Епіфаній. Ваша бабуся, як ви кажете, Гордію, працювала покоївкою у готелі. А прабабуся — це я про доведені факти зараз кажу — була прибиральницею на віллі «Три троянди». Дуже подібні історії — мабуть, закон парності спрацьовує. Вона завагітніла від художника, який відпочивав на віллі. Коли хлопчик пішов до школи, дуже швидко з’ясувалось, що він не до науки, усе йому давалося тяжко, нічого він як слід не навчився — ні добре писати, ні читати, ані рахувати, все витіснила потреба малювати. Це була єдина мова його життя. До речі. Він справді дуже невиразно розмовляв, і це ще більше сприяло його усамітненню. Він малював грифелем на дошці, олівцем на уривках паперу, де тільки можна і чим можна. Никифор Матейко — ось як називали люди цього дивака, з іронією, звісно. Хлопець закинув навчання і лише малював, малював, малював…

— Геній, але несповна розуму? — уточнила Божка.

— Не зовсім так, — підхопив запитання Іван Іванович. — Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем.

— А хто Никифором опікувався? Мама?

— Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! — згадав про куліш, — скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім’я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання.

— То як він міг потрапити до Львова? — запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. — Та ще й мати у Львові виставку?

— Його Величність Випадок! — урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам’ятник Никифору. — І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати.

— А міг і не оцінити, — зауважує Лідія. — Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край — незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві.

— Могло й таке бути, чого ж ні? — охоче погоджується Іван Іванович. — Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка — вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються.

— Який це рік? — озивається Гордій.

— 1932-й…

Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб.

— І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, — повертається до теми оповідач. — А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом.

— А вони не робили спроби знайти одне одного? — Божка крутить і крутить пасмо волосся.

Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд:

— Мені про це нічого не відомо.

— Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», — повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. — Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?..

— А донька? — Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. — Він не хотів побачити своєї доньки?

— Думаю, він не знав, що у нього у Львові є…

— Горить! — вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: — Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили.

Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила — і врятувала вечерю.

За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені:

— Піду покурю, — і вийшов з-за столу.

Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався.

— Дівчата… — почав було.

І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу.

— Нічого, якщо я говоритиму? — запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. — Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні — хворий та голодний — провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно…

Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника:

— Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, — а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, — то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго.

— За історією про