Іван Павлович Багряний - Огненне коло. Людина біжить над прірвою
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивився на Максима втомленими понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже не допоможе…»
Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:
— То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..
— Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати… — луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.
Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося забувши зовсім, що тут є ще хтось присутній. Але ні, він не забув…
— Ти… віриш у… людину?! — раптом спитав майор усторч — хоч і тихо, але якось гістерично й на «ти». І, не чекаючи відповіді, бо слухав, мабуть, тільки сам себе, своє внутрішнє єство, промовив:
— А я, брат, ні в що… ні в що, ні в що вже не вірю… Так, ні в що… Ти понімаєш, брат?.. — Останні слова він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів… Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо–нещадним голосом:
— Ні, я покликав вас для того, щоб сказати… що я не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?
Мовчанка.
— Ви зрозуміли? — перепитав майор.
— Так… Цебто ви, як той Пілат, «умиваєте руки»?.. Чи так я вас зрозумів?
— Як хочете, — знизав плечима майор і додав: — Але ви про це мусите знати…
— Чи це так важливо? (Іронія.)
— Так… Це важливо… — захвилювався чомусь майор. — Це для мене важливо. Так–то, брат… — Останнє майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю.
А тоді постукав кулаком у стіну позад себе тричі й устав.
Увійшов вартовий.
— Одведіть! — буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.
На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно–пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.
* * *
Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців «Нової Европи» особливої лицарськости, але ж і такого не сподівався! Такої–от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.
А втім… Хіба ж усе це не «нормально»? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.
По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні–ні та й намагалися було зринати «контрабандою». Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І…
В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз…
Розділ дев'ятий
Вранці, коли Максим лежав у забутті після безсонної ночі, його розбудив дотик руки й бентежний шепіт: «Вставайте!»
То доторкнувся й прошепотів Костик, що вартував над Максимовою дрімотою.
В дверях стояв помічник старшини, білявий добродушний хлопець, і з сумним виразом кивав до Максима пальцем — кликав. Максим вийшов за ним у сіни.
Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з–під поли (маленький вузлик), сказав «ось» і обережно передав Максимові. Максима стисло за горло… Він упізнав хустку.
— Що їй передати? — прошепотів помічник старшини, ніяковіючи перед Максимовою розгубленістю й, може, тому не вживаючи слова «дружині».
— Записку можна?.. — спитав Максим, хоч і знав сам, що не можна.
— Ні, не можна, — підтвердив помічник старшини.
Тримаючи в одній руці вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: «Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж… їй… передати?!. Га?..»
— Словами… — прошепотів помічник старшини.
«Ні, треба щось передати», — думав Максим і вперто шарив по кишенях. «Хоч би тобі хустка». Але в кишенях нічого не було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.
— Ага!.. Будь ласка, — звернувся Максим до помічника старшини. — Будьте другом, передайте тій бідолашній ось це… Вона не має навіть чим запалити вогню в хаті. Це проста запальничка.
І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її в руках. То була проста–найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка — з мисливської 12–калібрової гільзи. Замість денець — зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу — совєтський мідяний п'ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, — навіть коли б хто хотів спеціяльно вигадати таку, то не міг би. Помічник старшини все ще вагався — чи брати її? Так ніби здогадався, що це була не звичайна собі запальничка, що цю річ Максим зробив сам «рукою власною» й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:
— Добре… Тільки ж… А чим же ви самі будете прикурювати?
Максим махнув рукою, мовляв — «скільки там уже мені й курити!». Але, подумавши хвилинку, сказав:
— Ну, то скажіть їй… хай як–небудь передасть мені… кресало… батьківське… — Й пояснив: — 3 мене й кресала буде досить…
Назад Максим повернувся, не бачачи нічого перед собою. Не від сліз, ні — від болю в серці.
Він сів на солому, поклав вузлик на простягнуті ноги й так сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:
«Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї… для нього… для всіх… Навіщо?!.»
Потім він розгорнув вузлик, і на серці стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і — всі різні. Ні одної пари, всі непарні… Чорний — із картоплею, сірий — із квасолею, світло–сірий — із морквою… з гречаною кашею… з макухою… з капустою… І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко… І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.
