Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

Самойловича з гетьманства скидати…» — «Так відразу й на Батурин? — ущипливо запитав гетьман. — Івашка Самойловича скидати і булаву брати?..» — «А як же інакше? В Україні є люди, які царем недовольні, вони тільки й чекають повернення Дорошенка з Москви, щоб заколот… е-е… повстання проти царя підняти…» О-он воно що! Бовкни він про своїх спільників, як царські воєводи помчать на Україну їх виловлювати і до Сибіру запроторювати… Відповів: а нащо йому Батурин брати, як він вже Москву взяв і в Москві йому добре… А від добра добра не шукають… Землячок розчаровано (навіть приховати свого розчарування не зміг) відвалив. Несолоно сьорбавши. А він тоді подумав, що дяки з Малоросійського приказу кепсько працюють. Та й, певно, не мають кращих вивідників, коли на такого поклалися. І зробив для себе висновок: вуха в Москві треба тримати сторчма, щоб справді не зашурготіти під лід Москви-ріки. Довіряючи, Москва йому не довіряє і пильно за ним слідкує, певна, що гетьман і спільників має в Україні, і готовий хоч зараз в Україну дременути — щоб її проти Москви підняти. І звичайно ж, щоб татарам Україну віддати — таке і Самойлович Москві нашіптує… Все робить, щоб Москва Дорошенка в Україну не відпустила. Боїться, аби Дорошенко, повернувшись в Україну, не відібрав у нього булаву й себе гетьманом не проголосив… Тож і настрахопуджує Москву, а Москва Дорошенка боїться. Як і Самойлович…

І раптом подумав: а навіщо йому якийсь Волок? Що — на ньому світ клином зійшовся? Як і на Ярополчому. Повернути б оце коней на південь, рвонути на Україну.

А там — що буде, те й буде. А більше копи лиха не буде — це вже тими, хто до нас жив, перевірено. І так його захопила несподівана думка, що він на своєму гнідку аж на місці завертівся. Хто не ризикує, той не виграє. Поки в Москві спохопляться, пройде чимало часу, ого, де він буде!.. Наче шукаючи підтримки своєму потаємному задумові, глянув на жону — Агафія саме груддю годувала маля, щось ласкаво до нього агукаючи.

Глянув і… і відчув, що йому вже розхотілося тікати на Україну, де його напевне ж ніхто вже й не жде, не виглядає (хіба мати, якщо ще жива), де ні хати у нього немає, ні такої дружини, яка он у бричці пишною груддю годує сина їхнього…

Агафія, Солодка Гапочка його, відчувши на собі погляд чоловіка, звела голову, поправила пасемко, що впало їй на лоба, і посміхнулась йому. І здалося гетьману, що в підмосковному бляклому осінньому небі знову лагідно і тепло засяяло сонце — хай вже й осіннє, але ж ще не зимове. До зими ще далеко, до зими вони ще встигнуть нажитися, бо ж ще попереду їх чекає бабине літо. А їм і бабиного літа вистачить.

— Ти чого, любий? Засмутився? — ласкаво запитала жона, і він відігрівався в її посмішці, посміхнувся й собі у відповідь. Та так, що і в молодості своїй далекій нікому так не посміхався.

— Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус, — раптом проспівала дружина, чітко вимовляючи українські слова (він колись жартома проспівав їй цю пісню, а вона, виявляється, і запам’ятала її!) — Чого ти, біле личко, чорний вус, сумуєш? Ми ж їдемо не куди-небудь, а додомоньку, в наше царство-государство…

Він хотів було заперечити, що його рідний дім — Україна, але чомусь не заперечив. Тим більше, вона так гарно наспівувала: «Ой, лихо — не Петрусь, личко біле, чорний вус…»

І він поспитав, киваючи на згорток в її руках:

— Смокче?

— Смокче, смокче наш Сашко, — радо одказала вона. — Аж грудь мені теребить, такий нетерпеливий. Виспався і зголоднів…

Слухаючи її щасливу мову і оте «Ой, лихо не Петрусь, лице біле, чорний вус», він подумав, що, власне, вже двічі полонений: вперше його полонила Москва, вдруге — ця жінка. І — диво з див! — він чомусь не пручається, не силкується вирватись зі свого другого полону. То який сенс тепер повертатися в Україну? Пізно. Раніше треба було про це думати, а тепер уже все… З Москви він ще міг би вирватись, але від Солодкої Гапочки, від жони своєї коханої і матері сина його, йому вже не вирватися ніколи. Та й чи треба? Справді, від щастя за щастям не бігають. Що він міг для України зробити — зробив. Тепер поживе для себе. Та й хто його з Росії відпустить — ні Москва, ні Агафія, Солодка Гапочка його. Та й тут, в чужому краї, виявляється, теж можна жити. Була б лише поруч кохана.

— Петрику, я вже погодувала Сашка. Ти не хочеш пуцьвірінка нашого потримати на руках?

Ох, ці жінки (чи, як московити кажуть, баби), таки знають, як чоловіка загнуздати.

Далі їхав обережно (гнідий, наче відчувши урочистість дійства, сам перейшов на тиху ходу), як узяв теплий, нагрітий грудьми Агафії сповиток на руки.

— Таки вкоськали москалі козака, — сказав, підморгуючи до сина в сповиточку.

І відчув, що його нещасливий московський полон непомітно став для нього щасливим полоном.

Не водити йому вже більше військо — ні хорошенько, як співається в пісні, ні — ніяк…

Відводив своє.

Аж оце відводив.

А дружина знай собі наспівує: «Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус…»

Агафія співає та й співає, валка торохтить собі й торохтить, все ближче й ближче Ярополче, звідки Дорошенкові й справді немає вже дороги, а тим часом з-за верховіть далеких лісів, що, підпираючи небо темною стіною, стоять на обрії, вже виповзають сіро-чорні хмаровища, і від них ніні, та й повіє зимним холодом… Скільки ще протримається бабине літо, стільки ще й буде тепла. Але ж передзим’я вже ось-ось, а за ним недалеко, за борами, за лісами, царством руським вже йде зима…

Повість третя

ВОЛЬНИЙ НЕВОЛЬНИК або МОСКВА — ЯРОПОЛЧЕ І СТО ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ І ЧЕРЕЗ ТРИСТА ЛІТ

…Він тоді білим світом нудив. Скучав страшенно, невідомо за ким і за чим і чого марудився. Чи не від бурхливої молодості, яку не знав, як сповна використати, до чого її притулити, і колотився від неповноти реалізації себе тодішнього. Життя здавалося нецікавим. На душі було маркітно. Ніде не міг нагріти місця, ніде не знаходив душевного спокою, немилосердно хандрив (і це за його великої працездатності, коли міг писати запоєм). Трохи рятувала часта переміна місць, тож і кидався з одного краю в інший, аби невдовзі переконатися, що й там, куди він допіру