Елінор Портер - Поліанна

— Але ж тітонька Полі казала, що він знає. Вона запевняла мене, що він найбільше знає про те, як лікувати… поламані ноги.

— Так, люба, я знаю. Але лікар теж іноді помиляється. Тому… не думай зараз про це, люба… не треба.

Поліанна відчайдушно махала руками.

— Але я не можу не думати про це, — схлипувала вона. — Я тепер тільки й думаю про це. Ну, міс Гант, як же я піду до школи, провідаю містера Пендлтона і місіс Сноу, і всіх-усіх? — сльози душили її, вона змовкла. Раптом дівчинка завмерла, підвела погляд, в якому відбився жах:

— Але, міс Гант, якщо я ніколи не зможу ходити, з чого ж мені радіти?

Міс Гант не знала про гру, але вона знала, що її пацієнтці слід негайно заспокоїтися. Попри хвилювання та біль у серці, вона простягла Поліанні заспокійливий порошок.

— Гаразд, люба, заспокойся, випий-но ось це, — втішала вона дівчинку. — Нам усім треба відпочити, а тоді подивимося, що можна зробити. Здебільшого не все так погано, як здається, люба.

Поліанна покірно взяла з рук медсестри ліки і запила їх водою.

— Я знаю. Татко теж так казав, — схлипувала Поліанна. — Він казав, що завжди можна знайти щось, що виявиться іще гіршим. Але йому не говорили, що він ніколи не зможе ходити. Хіба є щось гірше за це?

Міс Гант не відповіла. Вона просто не наважувалася говорити.

ДВА ВІЗИТИ

Ненсі надіслали передати містеру Пендлтону вердикт лікаря Міда. Міс Полі не забула свою обіцянку повідомляти всі новини. Не могло бути й мови, аби вона пішла сама чи написала листа. Тому й спало на думку послати Ненсі.

Колись Ненсі зраділа б такій нагоді побувати в Будинку з таємницею і познайомитися з його господарем. Однак сьогодні було не до того. Чекаючи на містера Пендлтона, вона навіть довкруж не розгледілася.

— Я — Ненсі, сер, — ввічливо відрекомендувалася вона у відповідь на запитання в очах господаря. — Мене послала міс Гаррінґтон розповісти вам про міс Поліанну.

— Ну?

Попри таку лаконічність питання, Ненсі чудово зрозуміла всю тривогу, що стояла за цим «ну».

— Нічого втішного, містере Пендлтон, — запнулася вона.

— Ти ж не хочеш сказати, що… — він урвав, а вона скрушно опустила голову.

— Так, сер. Він сказав… що вона ніколи в житті більше не зможе ходити.

В кімнаті запала мертва тиша. Коли чоловік заговорив, його голос тремтів від хвилювання.

— Бідна дитина. Бідна, нещасна дитина. Ненсі глипнула на нього і відразу опустила очі.

Вона й подумати не могла, що вічно невдоволений, роздратований, злий, черствий Джон Пендлтон може так страждати. Він знову заговорив низьким невпевненим голосом:

— Яка жорстока несправедливість: вона більше ніколи не танцюватиме в промінні сонця! Моя маленька веселкова дівчинка.

Знову запала тиша. Зненацька чоловік запитав:

— Але ж вона, сподіваюся… нічого ще не знає?

— На жаль, знає, сер, — схлипнула Ненсі, — у тому й біда. Вона почула… кадук тій кішці! Ой, вибачте, — перепросила вона. — Це все через те, що кошеня прочинило двері, і міс Поліанна почула все, що там говорили. Отак вона й довідалась.

— Бідолашна дитина, — знову зітхнув чоловік.

— Так, сер, так і є, сер, — запнулася Ненсі. — Я сама бачила її лише двічі, відколи вона про все дізналася, і обидва рази я ледве витримала. Розумієте, це для неї так незвично; вона лише й думає про те, чого не зможе робити. Найбільше її турбує, що вона ніяк не може знайти, з чого їй порадіти, хоча ви, може й не знаєте про цю гру… — урвала Ненсі.

— Гру в радість? — перепитав чоловік. — Авжеж, вона розповідала мені про неї.

— Ще б пак. Мені здається, вона всім встигла розповісти про ту гру. Але, розумієте, їй самій тепер дуже важко гратися в неї, і це її непокоїть. Каже, що не може придумати, чому радіти, якщо вона не ходитиме.

— Та й чого пак! — майже люто крикнув чоловік.

Ненсі ніяково тупцяла.

— І я так гадала… доки не подумала про… справді треба, щоб вона знайшла щось таке. І я спробувала… нагадати їй.

— Нагадати? Але про що? — тон містера Пендлтона був ще сердитий і нетерплячий.

— Ну, як вона радила місіс Сноу й іншим людям… і що казала робити. Але бідне ягнятко тільки плаче, повторюючи, що це зовсім інше. Вона каже, що легше порадити, як радіти людині, яка на все життя прикута до ліжка, ніж казати це собі самому, знаючи, що ти інвалід на все життя. Вона каже, що весь час переконує себе, що має радіти з того, що інші люди не подібні до неї, але, повторюючи це собі, вона однаково думає тільки про те, що ніколи не зможе ходити.

Ненсі урвала, але чоловік мовчав. Він сидів, закривши обличчя рукою.

— Тоді я спробувала їй нагадати, як вона казала, що чим важче завдання, тим цікавіше грати в гру, — безбарвним голосом вела Ненсі. — Але вона сказала, що це теж інша річ… коли тобі стає надто важко. Я вже йтиму, сер, — схопилася вона.

Біля дверей Ненсі зупинилася і, повагавшись, несміливо запитала:

— Чи можу я передати міс Поліанні, що… що ви бачилися із Джиммі Біном?

— Як же ти можеш їй це передати, якщо я не бачився з ним, — різко відповів чоловік. — Чому ти про це питаєш?

— Та ні, просто так, сер… ну, розумієте, її постійно муляє, що вона тепер не може влаштувати вашу зустріч. Вона каже, що вже раз це робила, але хлопець достатньо себе не виявив, і вона боїться, що ви не захочете його взяти, аби у вашому домі з'явилася присутність дитини. Може, ви знаєте, що це означає, бо мені це не тримається купи.

— Так, я знаю, що вона має на оці.

— Гаразд, сер. Я тільки хотіла сказати, що вона мріє привести до вас хлопчика й продемонструвати, що з нього вийде чудова присутність дитини у вашому домі. Але тепер вона… кадук тому автомобілю! Ой, перепрошую, сер. До побачення, — і Ненсі зникла за дверима.

Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з Нью-Йорка: Поліанна Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Багато хто бачив пікантне, маленьке личко в ластовинні, яке привітно до всіх усміхалося. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях… що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість!