Андрій Анатолійович Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– О! – Бася сплеснула в долоні. – Нарешті сказали правду! Таки було побачення!

– Та не в тому розумінні! – Клим, уже не стримуючись, тупнув ногою. – Я запросив панну Лилик на важливу ділову розмову.

– По справах у вашій конторі?

– Ні. Приватно.

– Чудово. Я слухаю. Про що ви приватно говорили?

Клим зітхнув, витер дрібний піт із чола.

– Пані Басю, розмова на те й приватна, аби сторонні про неї не знали.

– Ось я це й почула! Я вам стороння! Дякую за відвертість, пане Кошовий!

Він не встиг нічого відповісти – Бася, не знімаючи рукавички, відважила йому ляпаса.

– Вчора у вас із Даною Лилик було побачення в пасажі! Сьогодні ваша контора з обіду зачинена! І ви повертаєтесь додому пізно ввечері, думаючи – тут вас чекатимуть, сумуючі й зітхаючи! Ніби нічого не сталося!

– Нічого не сталося!

Бася замахнулася знову, і Кошовий вирішив: із нього досить. Відступивши, машинально спробував загородитися портфелем. Зробив ще гірше – Бася, нагадуючи розлючену дику кішку, махнула рукою, легко вибивши портфель із руки. Він упав, защіпка відійшла. Схопивши за ручку, Клим потягнув його до себе – й фіналом цього трагіфарсу стали вивалені назовні сороміцькі знімки.

– Ах! – зойкнула Бася, розгледівши з висоти свого зросту, що саме Кошовий похапцем почав збирати з підлоги. – Нарешті! Все ясно! Більше ні слова, пане Кошовий! Геть від мене, бо позву поліцая!

Клим мовчки відступив. Бася розчахнула двері, вийшла назовні, дзвінко гукнула двірника. Гнат Бульбаш з’явився, сопучи, за її наказом загріб валізи й потягнув униз. Лишився ридикюль, котрий Бася підхопила сама, пронизала на прощання Кошового презирливим поглядом і, розвернувшись, швидко пішла геть, труснувши рудою гривкою.

Як Клим провів ніч – краще не згадувати. Спав уривками, прикладався до наливки з карафки, та все одно не зміг накликати сну, весь час уявляючи, що саме і в яких фарбах розповідатиме Бася в театрі про порнографічні картинки в портфелі свого тепер уже колишнього коханця. Без них лишався шанс на примирення, але тепер на стосунках поставлено жирний хрест. Ілюзіями Кошовий себе не тішив.

Та чорна смуга не минула – прийшовши в контору із невеличким запізненням, він застав там пана Степана Штефка. Старий нотар давно не вибирався на Шевську, тим більше – о такій порі. Його набурмосений вигляд віщував неприємності, й вони не забарилися.

– Що з вами ся стало, пане Кошовий? – запитав, хижо примруживши очі, Степан Якович.

– Не розумію… Ніби нічого, – промимрив Клим, ляпнувши на додаток: – Здоровий.

– То є дуже файно, що маєте здоровля, – мовив старий нотар. – А ще краще – та пригода, що ви взагалі зволили вибратися ниньки на своє робоче місце.

– Та я…

– Ви! – Штефко націлив на свого управителя сухорлявого вказівного пальця. – Саме ви, пане Кошовий, уже не вперше манкіруєте власними обов’язками, користуючись моєю довірою та добрим до вас ставленням! Тому я й дивуюся, як це ви зволили з’явитися в конторі! Це тепер правило для вас – нехтувати службою на догоду не знати яким та чиїм інтересам! А я покладав на вас дуже, дуже великі надії! Може, поясните, де вієтеся вже кілька днів? Давні поважні клієнти протестують, читаючи залишені вами в дверях записки! Ви не зберігаєте й не розбудовуєте справу мого життя, пане Кошовий! Ви руйнуєте її! Ще й берете за це з мене платню! Так буде пояснення чи ні?

Клим закусив губу й мовчав, відчуваючи себе хлопчиськом, гімназистом, котрий не вивчив уроки та ще й не шанується перед своїм викладачем.

– Не хочу ваших пояснень! – відмахнуся старий нотар. – Усе одно збрешете. Зараз напевне думаєте, як би надурити й викрутитися. Поки що дістанете за цей місяць лише половину належної вам платні. Довіру надалі мусите повернути. Інакше мені доведеться шукати на ваше місце гіднішого кандидата. Хоча, маю визнати, до вас я вже звик. Ну, то нічого, пане Кошовий. Звички бувають шкідливими, їх треба позбуватися. Особливо в моєму віці.

Відповіді не чекав – вийшов з-за столу і, спираючись на ковіньку, залишив контору.

Робочого запалу й настрою все це разом, звісно ж, не додавало. Зрештою Клим змусив себе сісти за стіл й почав давати лад паперам, котрі давно на те чекали. Спершу не виходило, але потім втягнувся, не помітивши, як збіг час до обіду.

Саме тоді, постукавши й не чекаючи дозволу, до бюро зайшов недавній знайомий, вчитель Василь Громнишин.

Зачинивши за собою двері, ще й перевіривши, чи щільно, він підійшов до столу й зупинився на відстані простягнутої для привітання руки. Подивився на неї, ніби вперше бачив ритуал вітання, потім якось похапливо стиснув правицю Клима, струснувши при цьому, й сказав, ніби не він завітав до чужої контори, а навпаки – сам приймав відвідувача:

– Та прошу сідати, пане Кошовий.

Знизавши плечима, Клим присів. Жестом показав на стілець, та Громнишин лишився стояти й зараз говорив згори вниз:

– Я на коротко, шановний колего. Але справа важлива й вартує того.

– Даруйте – яка справа і чого саме вона вартує?

– Читальні, – мовив Громнишин. – Ви знаєте, що москвофільські фундації мають чималі кошти, аби закладати та утримувати будинки для читання по наших, руських, чи, як вам зрозуміліше, українських довколишніх селах?

– Нічого не бачу поганого в тому, аби селяни відвідували читальні, замість іти в корчму й напиватися там, – зазначив Клим, не розуміючи поки, до чого гість веде, заходячи здаля.

– Так, від книжок та часописів не може бути шкоди, – згодися Громнишин. – Аби руський селянин ще й читав би те, що йому близько та відповідає його потребам. Натомість русофільські спільноти поширюють серед українських селян видання, котрі прославляють російського царя, навертають до московської віри і загалом друкуються російською мовою. Ми тривалий час боремося із полонізацією руського селянина. Та успіхів досягають наші ідейні опоненти. Й успіх той досить значний та відчутний, пане Кошовий.

Віко смикнулося. Клим провів по обличчю рукою, ніби стираючи невидимий пил. Чи – думаючи, що Василь Громнишин йому ввижається від надмірної втоми та великих потрясінь.

– Пане Громнишин, ми, здається, під час минулої нашої зустрічі це обговорили. Якщо москвофільські організації такі активні у формуванні читалень та поширенні літератури, чому б вам та вашим колегам замість обурюватися робити те ж саме? Навіть ставати активнішими за своїх антагоністів. Хіба не так?

– Ні, – відчеканив той. – Русофільські громади мають значно більше коштів, ніж, для прикладу, наше нове товариство «Братні». І взагалі, є в українців-русинів, у нас із вами, дуже зла звичка – забагато говоримо. Поки ми ламаємо