О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

«Мій любий! Він приїхав. Щойно ти поскакав, як він виїхав із заростей. Спершу сказав, що пробуде три дні, а може, й довше. Але коли споночіло, він став наче лисиця чи вовк і почав ходити туди-сюди, і все дивився та слухав. І скоро сказав, що виїде до схід сонця, у найтемніший глухий час. І ще він нібито запідозрив, що я його зраджую. І дивився на мене так дивно, що я дуже злякалась. І я присягалася йому, що я кохаю його, що я — тільки його Тонья. Насамкінець він сказав, що я мушу довести, чи справді йому вірна. Він думає, що навколо моєї домівки сховалися люди і вб'ють його, як тільки він сяде на коня. І він говорить, що перехитрить їх, а для цього одягнеться в мій одяг, у мою червону спідницю і синю кофту, а голову покриє коричневою мантильєю, і так поскаче. Але він каже, що спочатку я мушу надіти його одіж, його pantalones[177], його camisa[178] і капелюха і проскочити на його коні від домівки до великої дороги біля броду та назад. Це потрібно, щоб він побачив, чи вірна я йому і чи не чекає на нього засідка. Мені дуже лячно. Це буде за годину до світанку. Приїжджай, мій коханий, і вбий цю людину, аби я стала твоя Тонья. Не намагайся захопити його живим, а одразу вбий. Адже тепер ти знаєш, що інакше не можна. Ти повинен приїхати якнайшвидше і сховатися в сараї, де вози й сідла. Там темно. На ньому буде моя червона спідниця, синя кофта і коричнева мантилья. Посилаю тобі сто цілунків. Приїжджай обов'язково і стріляй одразу й без промаху.

Тільки твоя Тонья».

Сендрідж негайно повідомив солдатів про ділову частину послання. Вони почали було заперечувати проти того, щоб він їхав сам.

— Мені не потрібна допомога, — сказав лейтенант. — Дівчина зловила його у пастку. І будьте спокійні, мене він не випередить.

Сендрідж осідлав коня і поскакав до Вовчого Броду. Він прив'язав буланого серед заростей понад річкою, витяг вінчестер із чохла й обережно підкрався до хатини Переса. Місяць був щербатий, і його серп, що висів високо в небі, раз у раз застилали рвані молочно-білі хмари, які вітер гнав із Мексиканської затоки.

Сарай ніби навмисне було збудовано для засідки, і Сендрідж без перешкод забрався до нього. У чорній тіні навісу перед хатиною він розрізняв силует припнутого коня і чув, як той нетерпляче бив копитом по втоптаній землі.

Минуло близько години, коли, нарешті, у дверях хатини з'явилися дві постаті. Перша людина, в чоловічому костюмі, швидко підхопилася на коня і промайнула повз сарай у бік броду й селища. Друга, одягнена в спідницю і кофту з мантильєю на голові, вийшла на слабке місячне світло, дивлячись услід коневі, що віддалявся. Сендрідж вирішив не чекати повернення Тоньї — навряд їй буде приємно стати свідком того, що зараз відбудеться.

— Руки вгору! — крикнув він, вискакуючи з сараю і скидаючи вінчестер.

Той, до кого він гукнув, швидко обернувся, але рук не підняв, і лейтенант всадив у синю кофту одну за одною три кулі. А потім ще три: коли маєш справу з Козенятком Франсиском, зайва обережність не зашкодить. Проте з десяти кроків схибити важко навіть у хисткому світлі щербатого місяця.

Постріли розбудили старого, що спав у хатині на своїй ковдрі. Він підвів голову, і раптом надворі пролунав крик нестерпного болю чи душевної муки. Ремствуючи на невгамовність нинішніх людей, старий підвівся з підлоги.

До хатини увірвався блідий як смерть високий чоловік у червоному. Рукою, тремтячою, мов очеретинка на вітрі, він зняв із цвяха ліхтар, а другою рукою розгорнув на столі якийсь папір.

— Подивися на цього листа, Пересе! — закричав він. — Хто його писав?

— Ah dios[179]! Та це ж сеньйор Сендрідж! — прошамкав старий, підходячи до столу. — Pues[180], сеньйоре, цього листа написав El Chivato, як його називають, дружок Тоньї. Кажуть, він погана людина. Але звідки мені знати? Він написав, коли Тонья заснула, і ось ця моя стара рука віддала листа Домінго Салесу, аби він відвіз його вам. А що, в листі написано щось погане? Адже я зовсім старий, і я нічого не знав. Valgame dios[181]! Наш світ — божевільний світ, а випити в домі нічого, ні краплини немає.

Але Сендрідж не відповів. Що йому залишалось? Тільки вибігти з хатини і впасти ниць на землю поруч зі своєю колібрі, чиї пір'їнки завмерли у вічному спокої. Він не був кабальєро і не знався на тонких нюансах помсти.

А за милю звідти вершник, який щойно проскочив повз сарай, хрипко й фальшиво затягнув пісню, яка починалася словами:

Гей, не чіпляйся до моєї любки,

Бо дізнаєшся, що до чого.

із збірки «СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ»

Гарлемська трагедія

Місіс Фінк на хвилинку зайшла до місіс Кессиді, що жила поверхом нижче.

— Гарна, чи не так? — спитала місіс Кессиді.

Вона гордовито обернулася до подруги, щоб та могла краще роздивитися її обличчя. Обведене величезним зеленувато-пурпурним синцем око запливло і перетворилося на вузеньку щілинку. Розквашена губа трохи кровоточила, на шиї з обох боків червоніли сліди пальців.

— Мій чоловік ніколи б собі не дозволив так учинити зі мною, — сказала місіс Фінк, приховуючи заздрість.

— А я б не вийшла за чоловіка, який би не бив мене хоч раз на тиждень, — мовила місіс Кессиді. — Я ж не порожнє місце, як-не-як дружина. Та вже, либонь, ту порцію, що він мені вчора уліпив, ніяк не назвеш гомеопатичною дозою. У мене дотепер іскри з очей сиплються. Зате тепер він до кінця тижня улещуватиме мене. Отакий синець не обійдеться йому дешевше за шовкову блузку, а на додачу хай ще і по театрах мене поводить.

— Ну, а я сподіваюсь, — з удаваною самовтіхою сказала місіс Фінк, — мій чоловік надто джентльмен для того, щоб звести на мене руку.

— Ой, та облиш ти, Меггі, — засміялася місіс Кессиді, прикладаючи до синця примочку з горіхової кори, — твій чоловік просто якийсь заморожений або сонний, де вже йому вліпити тобі ляпаса. Прийде з роботи, впаде на стілець та зашарудить газетою — ось і вся його гімнастика, чи не так?

— Містер Фінк, безперечно, переглядає вечорами газети, — визнала, труснувши головою, місіс Фінк. — Але безперечно й