Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

і я — божевільні, чого ж відпиратися! Бачите, він вас приголомшив — і ви звихнулися, оскільки в вас, очевидно, сприятливий до цього ґрунт. Та те, що ви розповідаєте, безперечно було в дійсності. Та воно таке вже незвичайне, що навіть Стравинський, геніяльний психіятр, вам, ще б пак, не повірив. Він дивився вас? (Іван кивнув.) Ваш співрозмовник був і в Пилата, і на сніданку в Канта, а тепер оце він навістив Москву.

— Та він тут чорт зна чого накоїть! Як-небудь його треба вловити? — не зовсім певно, та усе ж підвів голову в новому Івані колишній, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, та й годі вам, — іронічно озвався гість, — іншим теж не раджу. А що накоїть, то це вже будьте певні. Ах, ах! Як же мені досадно, що зустрілися з ним ви, а не я! Хай все воно й перегоріло, і жар вже затягся золою, та все ж, клянуся, за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Парасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддавати. Я злидар!

— А нащо він вам знадобився?

Гість довго журився й сіпався, та нарешті промовив:

— Бачте, яка дивна історія, я сиджу тут через того, що й ви, а саме через Понтія Пилата. — Тут гість полохливо озирнувся й сказав: — Річ у тім, що рік тому я написав про Пилата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет.

Гість посутенів на виду й пригрозив Іванові кулаком, тоді сказав:

— Я — майстер, — він посуворішав і дістав з кишені халата геть заяложену чорну шапочку з вигаптуваною на ній жовтим шовком літерою «М». Він надів цю шапочку і показався Іванові і в профіль і в фас, щоб довести, що він майстер[191]. — Вона власними руками пошила її мені, — потаємно додав він.

— А як вас на прізвище?

— Я не маю більше прізвища, — з похмурою зневагою відповів дивний гість, — я зрікся його, як взагалі усього в житті. Забудьмо про нього.

— То ви ж хоч про роман скажіть, — делікатно попрохав Іван.

— Будь ласка. Історія моя справді не зовсім звичайна, — повів гість.

…Історик за освітою, він ще два роки тому працював ув одному з московських музеїв, а до того ще приробляв перекладами.

— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.

— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трішечки ще читаю італійською.

— Чи ти ба! — заздрісно прошепотів Іван.

Жив історик самотньо, не маючи ніде ані рідних і майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть, одного разу виграв сто тисяч рублів.

— Уявіть мій подив, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я сунув руку до коша з брудною білизною й дивлюся: на ній той самий номер, що й в газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий гість Івана вчинив так: накупив книжок, кинув свою кімнату на М’ясницькій…[192]

— Уу, клята діра! — прогарчав гість.

І найняв в забудовника, у провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі маленького будиночка в садку. Службу в музеї полишив і забрався писати роман про Понтія Пилата.

— Ах, то був золотий вік, — виблискуючи очима, шепотів оповідач. — Цілком окрема квартирка, і ще передпокій, а в ньому мушля з водою, — чомусь особливо гордовито підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що вів від хвіртки. Навпроти, за чотири кроки, під парканом, бузок, липа й клен. Ах, ах, ах! Взимку я рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги та чув хряскіт снігу під ними. І в грубі в мене вічно палав вогонь! Та несподівано настала весна, і крізь тьмяні шибки побачив я спершу голі, а перегодом щораз то більше убрані в зелень кущі бузку. І от саме тоді, минулої весни, сталося дещо куди чудесніше, аніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезна сума грошей!

— Це так, — визнав уважний слухач Іван.

— Я порозчиняв віконця й сидів у другій, зовсім малесенькій кімнатчині, — гість став відмірювати руками, — отак — диван, а навпроти другий диван, а між ними столик, а на ньому прекрасна нічна лямпа, а ближче до віконця книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги й груба. Ах, як обставлені були мої кімнати! Незвичайно пахне бузок! І голова мені робилася легкою від утоми, й Пилат летів до кінця…

— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

— Саме так! Пилат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами роману будуть: «… П’ятий прокуратор Юдеї[193], вершник Понтій Пилат». Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезна сума, і я мав прекрасного сірого костюма. Або йшов обідати до якогось дешевого ресторану. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи існує він тепер[194].

Тут очі гостя широко розплющилися, і він шепотів далі, дивлячись на місяця:

— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Чорт знає, як їх називати, але вони першими чомусь з’являються в Москві[195]. І ці квіти дуже виразно виділялись на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Негарний колір. Вона повернула з Тверської до провулка й тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте?[196] Тверською йшли тисячі людей, та ручаюся вам, що побачила вона мене одного й поглянула не так щоб тривожно, а навіть якось хворобливо. І мене вразила не стільки її краса, скільки незвичайна, ніким не бачена самотність в очах!

Скоряючись цьому жовтому знакові, я теж звернув до провулка й подався слідом за нею. Ми йшли кривим, нудним провулком безмовно, я одним боком, а вона другим. І не було, уявіть, у провулку жодної душі. Я мучився, тому що мені здалося, що з нею треба розмовляти, й тривожився, що не вимовлю жодного слова, а вона піде, і я ніколи більше її не побачу.

І, уявіть, раптом заговорила вона:

— Чи подобаються вам мої квіти?

Я виразно пам’ятаю, як прозвучав її голос, низький доволі-таки, але зі зривами і, хай як воно безглуздо, здалося, що відлуння вдарило у провулку й відбилося від жовтого брудного муру. Я швидко перейшов на її бік, і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

Вона поглянула на мене здивовано, а я раптом і притьма несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! От так штука, га? Ви, звісно, скажете, божевільний?

— Нічого я