Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

тоді, коли, тікаючи з Цінтри, змагалася навипередки зі смертю. Вона упала на землю, заповзла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. «Аби тільки кінь не заіржав», — подумала.

На протилежному схилі яру щось знову ворухнулося, вона помітила фігуру, яка маячила, розпливалася серед листя. Ельф обережно визирнув із заростей. Відкинувши з голови каптур, мить-другу роздивлявся, прислухався, потім безшелесно й швидко рушив краєм. Слідом за ним із гущавини вигулькнуло ще двоє. А потім рушили інші. Багато. Довгою шеренгою, один за одним. Десь половина була верхи — ті їхали повільно, випростані в сідлах, напружені, уважні. Хвилину вона бачила всіх виразно й детально, коли в абсолютній тиші пересувалися вони у світлій вирві серед стіни дерев, перш ніж зникли, розчинилися у миготливих тінях хащів. Зникли без шуму й шелесту, наче духи. Не тупнув і не форкнув жоден кінь, не тріснула галузка під ногою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були вони обвішані.

Вони зникли, а Цірі не ворухнулася, лежала, притиснувшись до землі під ялівцем, намагаючись і дихати якомога тихіше. Знала, що може зрадити її сполошений птах чи звір, а птаха чи звіра міг сполошити найменший шум і будь-який рух — найневеличкий, найобережніший. Вона встала, тільки коли ліс зовсім заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заязготали сороки.

Встала вона лише для того, щоб опинитися у сильних обіймах. Чорна шкіряна рукавичка запечатала їй рота, стлумила переляканий крик.

— Тихенько.

— Ґеральте?

— Тихо, кажу.

— Ти бачив?

— Бачив.

— То вони… — прошепотіла вона. — Скойа’таелі. Так?

— Так. Швидко, до коней. Дивися під ноги.

Обережно й тихо вони з’їхали з узгір’я, але не повернулися на тракт, залишилися у гущавині. Ґеральт уважно розглядався, не дозволивши їй поїхати самій, не віддав вуздечку буланого, вів його сам.

— Цірі, — сказав раптом. — Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпену, ані Венкові. Нікому. Розумієш?

— Ні, — буркнула вона, опускаючи голову. — Не розумію. Чому я маю мовчати? Адже треба їх попередити. З ким ми, Ґеральте? Проти кого? Хто наш друг, а хто — ворог?

— Завтра ми від’єднаємося від конвою, — сказав він по хвильці мовчання. — Трісс уже майже здорова. Попрощаємося і поїдемо нашим власним шляхом. Матимемо наші власні проблеми, власні переживання і власні труднощі. Тоді, маю сподівання, ти врешті припиниш намагатися розділити мешканців нашого світу на приятелів і ворогів.

— Ми маємо бути… нейтральними? Байдужими, так? А якщо нападуть…

— Не нападуть.

— А якщо…

— Послухай мене, — повернувся він до неї. — Як вважаєш, чому такий цінний транспорт, вантаж золота й срібла, секретна допомога короля Генсельта для Едірна, ескортується ґномами, а не людьми? Я вже вчора бачив ельфа, який стежив за нами з дерева. Чув, як вони пройшли вночі поряд із табором. Скойа’таелі не атакують ґномів, Цірі.

— Але вони є тут, — пробурмотіла вона. — Є. Крутяться, оточують нас…

— Я знаю, навіщо вони тут. Покажу тобі.

Він раптом розвернув коня, кинув їй вуздечку. Вона торкнула буланого п’ятками, рушила швидше, але він жестом наказав їй залишатися позаду. Вони перетнули шлях, знову в’їхали в зарості. Відьмак вів, Цірі їхала слідом. Обоє мовчали. Довго.

— Глянь. — Ґеральт стримав коня. — Глянь, Цірі.

— Що воно? — зітхнула вона.

— Шерраведд.

Перед ними, наскільки дозволяв побачити ліс, громадилися гладенько обтесані блоки граніта й мармуру з округленими, стесаними вітрами гранями, оздоблені візерунками, виточеними дощами, розтріскані, биті морозом, розтрощені корінням дерев. Серед стовбурів блискали біллю зламані колони, аркади, рештки фризів, заплетених плющем, сховані в товсту верству зеленого моху.

— Тут був… замок?

— Палац. Ельфи не будували замків. Спускайся. Коні не дадуть собі ради в руїнах.

— Хто знищив це все? Люди?

— Ні. Вони. Перш ніж піти.

— Навіщо вони це зробили?

— Знали, що вже не повернуться. Це було після другої сутички між ними й людьми, понад двісті років тому. Раніше, відходячи, вони залишали міста цілими. Люди будували на ельфійських фундаментах. Так виникли Новіград, Оксенфурт, Визіма, Третоґор, Марібор, Цідаріс. І Цінтра.

— Цінтра також?

Він підтвердив кивком, не відводячи погляду від руїн.

— Вони пішли звідси, — прошепотіла Цірі, — але тепер повертаються. Чому?

— Щоб подивитися.

— На що?

Він без слова поклав їй на плече руку, легенько підштовхнув уперед. Вони зіскочили з мармурових східців, спустилися нижче, тримаючись за пружні ліщини, що купами пробивалися з кожної діри, з кожної щілини в розтрісканих, покритих мохом плитах.

— Тут був центр палацу. Його серце. Фонтан.

— Тут? — здивувалася вона, дивлячись на переплетену гущавину вільх і білі стовбури берез серед безформних брил і блоків. — Отут? Тут нічого немає.

— Ходімо.

Струмінь, що насичував фонтан, мусив часто змінювати річище, терпляче й невпинно підмиваючи мармурові й алебастрові плити, ті ж зсувалися, утворюючи греблі, знову спрямовуючи течію в інший бік. У результаті цілу місцевість порізали мілкі яри. Де-не-де вода стікала каскадами по рештках будівлі, змиваючи з них листя, пісок і підлісок, — у тих місцях мармур і теракота все ще виблискували кольорами й свіжістю, наче лежали тут не більше трьох днів, а не два століття.

Ґеральт перескочив струмінь, пройшов між решток колон. Цірі йшла слідом. Вони зіскочили зі зруйнованих сходів, нахиливши голови увійшли під уціліле зведення аркади, наполовину зануреної у земляний вал. Відьмак зупинився, вказав рукою. Цірі голосно зітхнула.

Із барвистих від потовченої теракоти руїн виростав великий кущ троянд, обсипаний десятками чарівних біло-лілейних квітів. На пелюстках поблискували краплі роси, блищали, наче срібло. Кущ обплітав велику плиту білого каменя. А з плити дивилося на них сумне вродливе обличчя, чиї делікатні й шляхетні риси не зуміли змити і стерти зливи та сніги. Обличчя, яке не зуміли зіпсувати долота грабіжників, які видлубали з рельєфа золоті орнаменти, мозаїку й коштовне каміння.

— Еліренн, — сказав Ґеральт після довгого мовчання.

— Вона красива, — прошепотіла Цірі, хапаючи його за руку.

Відьмак наче того не зауважив. Дивився на рельєф і був далеко, в інших світі й часі.

— Еліренн, — повторив він по хвилі. — Яку ґноми й люди звуть Еліреною. Вона повела їх на битву двісті років тому. Старійшини ельфів були проти цього. Знали, що не мають і шанса. Що можуть уже не відновитися після поразки. Хотіли врятувати свій народ, хотіли вижити. Постановили знищити міста, відійти в недоступні, дикі гори… й чекати. Ельфи довговічні, Цірі. Відносно нашої міри часу — майже безсмертні. Люди здавалися їм чимось таким, що мине, наче посуха, наче сувора зима, наче нашестя сарани, після яких приходять дощ, весна, новий врожай. Хотіли перечекати. Вижити. Постановили знищити міста і палаци. У тому числі й їхню гордість — чарівний Шерраведд. Хотіли вижити,