Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

Він, не дивлячись на неї, буркнув:

— Без штурмана? Нічого й думати.

— А коли?

Її обличчя засяяло. Дівчинка раділа з відстрочки, яка б падала їй можливість хоч якось поповнити свої медичні знання.

— Щойно віднайду заміну. Але вже точно не завтра. Ви де зупинилися… молодий чоловіче?

Капітан, як і перше, уникав погляду на неї.

— У «Вартовій собаці».

— Я дам вам знати, коли в мене буде штурман… Нумо, хлопці, взялися! Я покажу дорогу.

Ми вийшли за сумною процесією, але звернули в інший бік.

— Ох, Кларо, — схлипуючи, скаржилася мені Летиція. — Ця жахлива подія напоумила мене! Я не маю права прикидатися лікарем! Нещасний добряга ледь не вмер у мене на очах, а я не знала, що треба робити. Ти пам’ятаєш огляд? Ці брутальні люди довірливо пред’являли мені свої тіла, пошарпані морями і гріхами. Пам’ятаєш, дехто радів, що на кораблі тепер буде свій лікар. Вони сподіваються і розраховують на мене… Ох, що ж мені робити?

Вона йшла і плакала, добре, що вулиці були темними, а на вулиці нам зустрічалися самі п’яні.

Спати Летиція так і не лягла. Тинялася тісною кімнатою, наштовхуючись то на стіл, то на ліжко, і все бурмотіла.

Я сидів на спинці стільця, співчутливо кивав. Дівчинці треба було вибалакатися, а нетямущому папузі виливати душу набагато простіше, ніж чужій людині.

Врешті-решт я навіть удостоївся похвали.

— Люба моя Кларочко, ти чудова співрозмовниця. Жодного разу не перебила, — з втомленою посмішкою сказала Летиція, коли темрява за вікном почала сіріти. — Знаєш, що я зроблю? Я найму на «Ластівку» справжнього лікаря. Серед лікарів багато добросердних і порядних людей, адже їхнє ремесло належить до розряду найбільш благородних. Запропоную подвійну чи потрійну супроти звичної платню і доручу викупити батька. А якщо не знайду годящого лікаря, поговорю про те саме з корабельним священиком. Судячи з того, що він іде в плавання без платні, це має бути безкорислива людина, істинний служитель Божий. Що ти про це думаєш?

Я скептично опустив голову.

За життя не зустрічав лікаря, який не був би безсердечним пройдисвітом. Така вже це професія — вона робить людину нечутливою до чужих страждань. Про священиків і ченців я теж не надто доброї думки. Здебільшого це або бузувіри, або нероби, а якщо й трапляється межи ними чиста душа, то прижитися в такому середовищі їй важко.

— І не сперечайся, ідея чудова! — заявила Летиція. — Вранці за це візьмуся.

Прийнявши рішення, вона лягла й одразу заснула. Бідна дівчинка страшенно втомилася — і тілесно, і морально.

А мені не. спалося. Я сидів і дивився на її змарніле личко. З коротко підстриженим волоссям воно стало таким беззахисним!

Дай Боже, щоб моїй вихованці пощастило знайти достойну людину, яка зможе вирушити замість неї в Сале. Та внутрішній голос підказував: цього не буде; на самотню хоробру дівчинку чекають великі випробування. Від карми не втечеш, думав я, зітхаючи.

Коли небо стало рожевим, я відчинив вікно й полетів над дахами. З юності люблю зустрічати схід сонця. Народження нового дня — найбільш прекрасна і хвилююча мить у вічному коловороті життя. Бувало, всі ми, Вчитель і його різномасті учні, щоранку сідали біля води, на краю нашого блаженного острова, і дивилися, як зі сходу на захід задкує Чорнота, відступаючи перед неухильним поступом Світла, і Найпрекрасніший за все схід сонця над морем. Я сів на башту фортеці і завмер, охоплений благоговійним трепетом.

На воду лягла широка переливчаста смуга, і місто Сен-Мало все заіскрилося, начебто від доторку чарівної палички. Засяяли шпилі, дахи, флюгери. На вершечках щогл по залізних бугелях і мідних скріпах пробігли червонясті спалахи. День обіцявся бути погідним.

Я почав дивитися в бік порту, щоб розгледіти між інших кораблів нашу «Ластівку» — і побачив її майже одразу.

Приплив дозволив суднам пришвартуватися прямо біля набережної. Багато капітанів скористалися цим для вивантаження і завантаження, так що метушні й суєти на пірсі було достатньо. Та лиш на одному кораблі були підняті прапори, як це роблять перед самим відплиттям. Це була «Ластівка».

Бретонський штандарт з горностаєм тріпотів на верхівці грот-щогли. Королівські лілеї майоріли на кормі. Я підлетів ближче, побачив на містку Дезессара, котрий керував завантаженням діжок з ромом. Ром — найостанніше, що зазвичай вантажать на корабель. Ця пересторога потрібна, щоб вахтові у порту не повпивалися від неробства. «Л’Ірондель» відпливає? Як це?

Певно, поки я милувався сходом сонця, посланець капітана розбудив Летицію.

З усіх крил я кинувся у готель і виявив, що моя підопічна спить міцним сном. Ніхто по неї не приходив!

Я кинувся будити її, для чого довелося скористатися дзьобом.

Вона ще кліпала очима, а я вже приніс їй перуку, кинув на ліжко колоти й красномовно всівся на підвіконня.

Не марнуй час, золотце моє! У порт! Швидше!

Минула хвилина, а то й дві, перш ніж Летиція перестала мене лаяти і замислилася.

— Ти нічого робиш просто так, мій віщий пташе, — сказала вона, підвівшись. — Я маю вдягтися й кудись іти?

Нарешті! До чого ж тупі й нетямущі навіть найкмітливіші з людей!

— Ти маєш рацію! Вже світанок, мені не можна гаяти час. Перш за все, треба з’ясувати у капітана, коли він все ж розраховує вирушити у дорогу. Потім візьмуся до пошуків лікаря.

Хай так. Лишень швидше, швидше!

Ми вирушили на пірс. Я весь час летів попереду, спонукуючи Летицію пришвидшити крок. Якоїсь миті до мене в душу закрався сумнів. Що я роблю? Навіщо? Чи не вручаюсь я в течію карми? Чи не краще, коли фрегат вийде в море без нас? Та якби я не вчинив так, як я вчинив, це, либонь, було б зрадою щодо моєї вихованки. Це по-перше. А по-друге, змінити течію карми абсолютно неможливо.

На набережній дівчинка сама побачила, що «Ластівка» готується віддати швартові. Всі матроси стояли біля борту, на березі зібралися проводжаючі. Хтось кричав, хтось сміявся, хтось плакав.

— Мерзотник! — ахнула Летиція.

Вона притислася крізь натовп, стрибнула просто на фальшборт і скочила на палубу.

— Отакої, лікарю! — сказав тесля Тхір, котрого ми напередодні оглядали першим. — А ми думали, ви даєте хропака у каюті. Он воно як, ледь без вас не пішли.

Не слухаючи його, Летиція кинулася на квартердек.

— Я вимагаю пояснень! — кинула вона в обличчя Дезессару. — Ви сказали, що не відпливете без штурмана!

— Нам пощастило, — промимрив брехло, відводячи очі. — Штурман знайшовся…

І показав на причал. Там стояв рудий ірландець Логан, цілуючи й обіймаючи якусь жінку з відстовбурченим животом.

— Але ви обіцяли послати