Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

навпаки – раділи люди. На тій же панахиді парох освятив того хреста, і він там лишився стояти на довгі роки.

Полякам же того було мало, вони далі бунтували…

Іван продовжував працювати, а у вільний час постійно їздив до Львова. Він займався то виборами до парламенту, куди було обрано 25 українців, збирав підписи під петицією до цісаря, вимагаючи більших свобод для наших людей, то підбирав матеріал для нашої газети «Зоря Галицька», то викладав по сільських школах, де вчилися українські діти. Вони з однодумцями брали участь у засіданнях Головної Руської Ради.

Марія все переживала за нього, часто їздила разом з ним, але потім переконалася, що чоловік більше зброї до рук брати не хоче: для нього насправді багато важила мирна праця.

Того дня він знову поїхав до Львова, аби провідати товариша, хворого на холеру, передати йому ліки…

Вони стояли в церкві і слухали панотця. Багато людей плакали, пам’ятаючи, яким добрим, помічним і справедливим був цей чоловік. Ледь не півміста прийшло нині до церкви, аби попрощатися з ним. Маленький Івасик стояв разом з Марією біля його труни, плакав безперестанку, не вірячи, що татка більше нема. Щирі дитячі сльози лилися з оченят, розриваючи людські душі. Марія тулила сина до себе, відчуваючи людські погляди, сама ж мов закам’яніла. Біль розливався по всьому тілу, серце пекло немилосердно, паморочилося в голові.

У Львові Івана застала революція. Поляки у центрі міста поробили барикади, австрійці ж обстрілювали їх з Високого Замку. Рятуючи поранену дівчинку, Іван і сам потрапив під обстріл…

Серце стискалося все більше, очі мимоволі почали заплющуватися – і раптом світ поплив у жінки перед очима.

– Йой, рятуйте! – крикнув хтось поруч.

– Зомліла!

– Води, води!

Останні слова Марія чула десь ніби здалеку.

Я підійшов до неї, виринувши із білого туману.

– Не шануєш ти себе, Маріє. Не бережеш.

– Як же мені берегтися, ангеле: чоловік у труні лежить.

– Ми попереджали тебе, вдово, що так воно і буде…

– Не смій, чуєш, не смій більше ніколи називати мене так, бо я не вдова. Він ще пробудиться, мій Іван ще живий, він живий! Живий!!!

Марія кричала, одначе той голос топився всередині неї. Я обернувся й знову розчинився у тумані. Марія розплющила очі, озирнулася – була надворі, куди її вивели люди. Поруч стояли якісь жінки.

– Ну, слава Богу, – зітхнула одна з них із полегшенням: саме вона відтирала Марію, приводила до тями. Поруч стояв Івасик: він неабияк за неї настрашився, тож Марія підвелася і пригорнула його до себе.

– Не бійся, мама з тобою.

Розділ 37

Сьогодення

Городоччина повставала. Люди підводили голови і рвалися до Києва. Місцеві активісти збирали для потреб Майдану все необхідне і передавали до буремної столиці. У церкві били дзвони. Від старого до малого люди збиралися, аби хоч чимось бути корисним, хоч як-небудь прислужитися спільній справі. Хто не міг рвонути на Київ – виходили на вулиці тут.

Гаврило з Михайлом поки що залишалися в Городку. Була ще одна робота: треба було розібратися із місцевим оплотом провладних попихачів, і для того люди знову зібралися на мітинг. Мирний.

Микола стояв у юрбі людей, втягнувши голову в плечі та піднявши комір своєї куртки, – вітер задував з боку ставу, кидаючи мокрим снігом. Було велике бажання натягнути на голову шапку: потім, у разі чого, нової голови не купиш… Та не можна: панотець голосно читав молитву, а люди, що зібралися тут, і собі молились, час від часу кладучи на себе хресне знамення.

Іванів брат думав про те, як же йому виплутатися з обіймів тої каральної машини, яку запустили проти нього та їхньої спільної з Іваном справи. Хотілося вірити, що не все насправді так страшно у нашій державі, не такий уже й широкий та страшний той мур, виліплений із чорноти. Як казав майор Михайло – головне стукати.

Гаврило стояв поруч із Миколою і читав його думки. Посміхався про себе задоволено: важко хлопцеві, однак тримається.

Іще далі над усіма височів Михайло – майор міліції. На відміну від інших людей, що тулилися в пальта, плащі та куртки, його шкірянка була розхристана, а крижаний вітер розбивався об могутні груди богатиря, заховані під легенькою вишиванкою.

Після молитви почалися промови, котрі через погану погоду довелося скоротити. Кого ніхто з ораторів не забув – то це Івана: усі говорили впевнено і твердо про те, що він скоро встане. Микола добряче вже наївся всіма тими побажаннями, сподіваннями, співчуваннями… Останнім часом брат йому снився майже кожної ночі. Дай Бог, щоб на добро.

Після мітингу всі розійшлися, так що на площі лишився сам Михайло. Майор не поспішав. Коли люди порозходилися, поволі рушив вулицею, обережно озираючись навсібіч. Його очам давно вже муляв чорний «бумер», що стояв припаркований в одній із бічних вуличок. Цю машину майор впізнав би із сотні…

Михайло постукав у затоноване скло з боку водія – і воно опустилося до половини: з салону вийшло тепло, звуки «блатняка» і сигаретний дим.

– Що ти тут робиш? – спитав Михайло без зайвих церемоній.

– Не твоя справа! – гаркнув Недоля.

– Даремно ти не підійшов ближче: послухав би, що про вас народ говорить.

Недоля затягся димом, видихнув.

– Ти ж знаєш, Міша, що я такі галімі міроприємства не відвідую. А тим, що на мене всяку єресь гонять, скажи, що я їх по судах затаскаю.

– Сам під суд підеш. Хто там з тобою сидить? А, певно ті самі троє виродків… Ану вилазь, одне з другим! Тітушки прокляті. Зараз я вас дістану…

Михайло кілька разів спробував смикнути то за одні дверцята, то за інші, проте вони були зачинені на замок.

– Попустися, Міша. Ти відсторонений від справи, а невдовзі за всі твої косяки і з органів вилетиш – на тебе вже і справу заведено! – гаркнув Недоля.

Михайло ніби й не чув цих слів, зняв свою курточку, відклав убік, а тоді знову підійшов до «бумера».

– Не хочете вийти по-доброму? Нічого, зараз самі повискакуєте!

Майор ухопився збоку за днище машини і почав її піднімати разом з пасажирами, що сиділи всередині. Ті враз почали там метатися і кричати, але Михайло підносив машину все вище і вище. У тих криках він чітко розпізнав голоси Лиха, Біди і Малого. Ще мить – і машина полетить шкереберть!

– Е, Міша, остинь!!! – верещав крізь прочинене вікно Недоля, та Михайла було вже не зупинити.

Раптом на вуличку з дороги зайшли діти. Були це хлопчики й дівчатка із