Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

з вбитих у землю товстих кілків, переплетених прутами у вигляді ґратки. Я підбадьорився й почав шукати по кишенях свої дрібнички, сподіваючись, що господарі цього скромного житла зустрінуть мене більш привітно. Одначе ніхто не вийшов нам назустріч, і кінь підштовхнув мене у спину, запрошуючи ввійти.

Я потрапив у просторе приміщення з гладенькою глиняною підлогою; вздовж однієї зі стін на всю довжину тяглись ясла з сіном. Усередині були троє лошачків і три кобилиці; мене вразило те, що всі вони сиділи – зовсім як люди, пережовуючи при цьому сіно. Та остаточно мені відібрало мову, коли я побачив, що решта коней зайняті звичайними господарськими справами. «Оце так, – знову сказав я собі, – який же, мабуть, мудрий народ заселяє цю землю, якщо він зумів так видресирувати свійських тварин!» Сірий кінь владно заіржав за моєю спиною, ніби даючи зрозуміти всім присутнім, що кривдити мене не слід. Інші коні відразу ж покірно відгукнулися.

Із цього приміщення двері вели до трьох суміжних кімнат, розташованих одна за одною на всю довжину будівлі. Ми з моїм сірим у яблуках приятелем пройшли до другої, і там кінь зробив мені знак зачекати, а сам рушив до третьої. Я метушливо витяг свої подарунки, маючи намір піднести їх господарям будинку: два ножі, три браслети з фальшивими перлинами, маленьке люстерко й намисто. Почулося кінське іржання, я нашорошився, сподіваючись почути людський голос, однак у відповідь почулося таке саме іржання, але ніжніше й тонше. Я вирішив, що цей будинок належить якійсь вельможній особі – дуже вже багато перешкод треба подолати, щоб побачитися з господарем, проте чому як слуг тут використовують самих тільки коней – це було вище за моє розуміння. Мене охопив страх – здавалося, що через злидні й лихо я остаточно з’їхав із глузду. Доклавши чималих зусиль, я нарешті озирнувся. Кімната, у якій мене залишили, була обставлена так само, як і перша, але більш витончено. Хоч скільки я тер очі й щипав себе, щоб позбутися мари, переді мною було те саме – я стояв на чистій глиняній підлозі, а вздовж стіни тяглись ясла з сіном. Не встиг я опанувати себе, як сірий кінь запросив мене увійти до третьої кімнати.

Усередині була дуже симпатична кобила з двома лошаками. Усі троє сиділи на охайних солом’яних циновках. Коли я зупинився, кобила відразу ж підвелася й наблизилася до мене. Однак я помітив вираз найглибшого презирства в її мигдалеподібних очах і почув те саме «єху!», звернене до сірого коня. На жаль, невдовзі я дізнався, що означає це слово! Потім кінь, проіржавши кілька разів «ггуун!», наказав, щоб я залишив кімнату. За нами пішов лошак, який, здогадно, прислужував у будинку.

Так само ми вийшли на заднє подвір’я. Там, подалі від головної будівлі, стояв досить-таки просторий сарай, куди мене й заштовхнули. На мій жах, там уже були ті самі огидні мешканці полів, яких я зустрів на шляху. Гурчачи, вони жадібно пожирали коріння й розривали пазурами сире м’ясо, судячи з усього давно протухле. Згодом я дізнався, що це були трупи собак, віслюків і корів.

Слуга за наказом сірого коня відв’язав одну з тварин, і ми знову вийшли на подвір’я. Нас поставили поряд. І поки коні порівнювали мене з мешканцем сарая, серце моє шалено калатало – я зрозумів, що мерзотне створіння зовні віддалено скидається на людину. Мене трохи втішило тільки те, що фізіономія мого сусіда мала широкі вилиці, приплющений ніс і вивернуті губи. Такі обличчя зустрічаються у немовлят деяких народів, яких дикунки матері тягають за спиною. Передні лапи єху, який стояв поруч зі мною, відрізнялися від моїх рук лише довжиною нігтів, кольором і товщиною шкіри та тильним боком долоней, укритих щетиною. В усьому іншому я був справжній єху, одягнений у європейський костюм.

Слуга-лошак простяг мені якийсь корінець. Я взяв його, понюхав і ввічливо повернув. Тоді він приніс із сарая кавалок віслюкової тушки, але м’ясо так смерділо, що я з огидою відвернувся. Слуга кинув м’ясо єху, і тварина жадібно проковтнула даток. Потім настала черга сіна й вівса, і я дав зрозуміти коням, що й вони мені не до смаку і не є моєю звичайною їжею. Між іншим, у мене відразу ж майнула думка: якщо я не зустріну тут звичайних людей, то невдовзі помру з голоду. Проте єху здавався абсолютно задоволеним життям.

Несподівано сірий кінь звернувся до мене. Він підніс копито до своєї морди, знаками даючи мені зрозуміти, що хоче знати: чим же я все-таки харчуюся? На щастя, десь поблизу заревла корова, я стрепенувся і показав, що зовсім не проти її подоїти. Дивовижно, але мене зрозуміли й знову повели до кінського житла. Там служниця-кобила подала мені велике глиняне горнятко молока, і я залюбки його осушив, одразу відчувши себе бадьоріше. Коні дивились, як я п’ю, дещо злякано і, проте, схвально. Після цього мені на певний час дали спокій.

Опівдні до будівлі під’їхав візок, у який були запряжені чотири сильні єху. У візку сидів кінь похилого віку – одразу було помітно, що це знатна і впливова особа. Кінь вибрався назовні й пішов до будинку, трохи кульгаючи на ліву передню ногу; мій хазяїн зустрічав його шанобливо та люб’язно. Мене залишили самого, і вперше я міг спостерігати, як тутешні коні обідають.

Вони влаштувалися в найбільшій кімнаті, де ясла стояли напівколом; гість і господарі церемонно сиділи на соломі кожен на своєму місці. Як перша страва подавалося сіно, як друга – овес, зварений з молоком. Гостя частували цією стравою в гарячому вигляді, решта їли її холодною. Над яслами розміщувався величезний ґратчастий короб із сіном, поділений на комірки за кількістю присутніх. Кожен кінь брав свою порцію – стримано, пристойно й акуратно. Ситі лошачки поводилися сумирно, слуги були моторні, а господарі – ввічливі з поважним гостем.

Мене нарешті помітили і звеліли підійти до, так би мовити, бенкетного столу, потім господар будинку почав бесіду зі своїм гостем, часто киваючи в мій бік. Слово «єху», як примара, знову висіло в повітрі. Мені так набридло бути предметом обговорення, що з нудьги я почав ритися у своїх бездонних кишенях. Намацавши там рукавички, я натягнув їх на руки. Ця проста дія вразила сірого коня. Він знаками поцікавився, що сталося з моїми передніми копитами, і звелів надати їм колишнього вигляду. Я неохоче підкорився. Утім, моя поведінка, як мені здалося, привернула до мене коней. Вони почали вимагати від мене вимовити слова, які я встиг засвоїти, а господар розважався тим, що називав усе, що було на обідньому столі, змушуючи мене повторювати. Це виявилося нескладно, оскільки ще замолоду я вирізнявся здібністю швидко засвоювати незнайомі мови.

Коли обід добіг кінця, мій хазяїн, занепокоєний тим, що я, як і раніше, голодний, відвів мене вбік і знову вказав на овес. Я заперечно похитав головою, але відразу ж зметикував, що з вівса нескладно приготувати коржі. Овес кінською мовою звучить як глунг. Я кілька разів повторив це слово і кивнув у бік білої кобили-служниці, просячи принести мені побільше цього злаку. Отримавши дерев’яне блюдо з вівсом, я так-сяк обсмажив зерна на вогні й заходився їх розтирати, поки не осипалось усе лушпиння. Потім я провіяв овес і розтер його між двома каменями в борошно, замісив тісто, спік коржі та з’їв на очах украй здивованого хазяїна, запиваючи підігрітим молоком. Спочатку ця страва здалася мені несмачною, але з часом я звик до