Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 26

Зазвичай, я не та людина, яка робить свої проблеми проблемами інших, і якщо мені кепсько, то й інші мають страждати, але...

- Ааааа...

Але явно не сьогодні, явно не в цій компанії і явно не тоді, коли так сильно боляче. Я не збираюся тихенько помирати, поки інші будуть спокійнесенько дриґатися на уявному танцмайданчику.

- Поможіть! - А це вже щоб напевно. Щоб точно не було шансів, що мене ніхто не почує. Хоч і музика вимкнулася. Скоріш за все, ще після першого крику від болю.

- Рятуйте! - Хтозна, наскільки кепська ситуація, чи можна взагалі рухатися, тож продовжую впиратися чолом в доволі холодну землю, і це наразі на користь, бо я тримаю таким чином зв'язок з реальністю, не втрачаючи свідомість.

- Що сталося?

Спершу я почула виразне гупотіння, схоже на диких кабанів, які зачули їжу та біжать повечеряти. Але ці кабани говорять, отже, це по мою душу, і її не хочуть злопати разом з тілом, яке розпласталося на поверхні.

- Нога, - ще одна причина, по якій я не рухаюся, страх побачити щось максимально жахливе. Одного разу я гортала стрічку в соціальній мережі й натрапила на відео курйозних і зовсім не курйозних травм спортсменів. І там було таке... В мене волосся на загривку встало від тих картинок, а відео полетіло в кошик, сповіщаючи, що такий контент максимально недопустимий. А зараз я можу опинитися на місці цих бідолах спортсменів.

- Не рухайся.

Мої очі навпроти землі, тільки боковим зором можу бачити черевики студентів, але я безпомилково впізнаю цей голос. Це він. І попри біль, незважаючи на поточну ситуацію, хочеться розвернутися та викрикнути прямо йому в обличчя - я тут через раз дихаю, про яке "рухатися" може йти мова?

- Що це тут за ями нариті?

І знову Антон, знову його голос розсікає тишу, яка після потужних басів музики, і викриків публіки, звучить максимально гучно.

- Чия це палатка?

Ніхто так і не відповів на попереднє запитання, мої вуха тільки почули тяжкі подихи хлопців та дівчат, які після диких танців, намагалися відновити дихання та усвідомити, що тут трапилося.

- Наша.

Я вже хотіла було сама повідомити, кому належить це чортове шатро, як нарешті Маринка прокинулася, і ледве пропищала, начебто в неї голос зник.

- А що це за ями? - А він наполегливий, хоче свого добитися. І плювати мужику, що я тут розпростерлася на земельці, і що дівчинка явно боїться відповідати.

- Ну... ми боялися, що серед ночі може прийти ведмідь, чи то дикий кабан і залізти в палатку. Тож зробили таку пастку. Ми ж не знали, що...

- Болить! - Повідомляю про себе, бо ці лісові бесіди це звичайно круто, але моїй нозі не допоможе той факт, що буде знайдений винний в цій катастрофі. Хоча не розумію, якого милого Марина замовчала про ці "пастки". Спеціально це зробила, чи просто забула, поки облизувалася на Тараса?

- Зараз, секунду, - не збрехав, і правда через секунду Антон охоплює мою ногу рукою, а я б і рада викрикнути, заявити, що нехай акуратніше поводиться, але він єдиний, хто старається. Інші просто висолопили язики та споглядають за цією виставою. Напевно. Скоріш за все. Не можу стверджувати, але за цю хвилину ніхто не проявив ініціативи крім чоловіка. - А тепер повільно перевертайся на спину.

- Ай, - не втримуюся, бо кінцівку знову прострілює гострий біль, досягаючи, таке враження, самого мізинчика. Сто відсотків перелом. Тут і до ворожки не ходи, все і так зрозуміло.

- Я ж сказав - повільно, куди ти поспішаєш?

Чисто теоретично... Якщо провернутися, підкинути другу ногу в повітря та різко нею зацідити в щелепу цього нахаби...

- Ось так, так, добре, молодець.

Знову емоції ледве не взяли верх над здоровим глуздом. І нехай би я отримала задоволення на пару секунд, відповівши чоловіку своїм "кіком", та кому від цього стало б легше? Мені так точно ні, тож я навіть отримую похвалу, коли ми разом справляємося з завданням перевернути мене обличчям до світу.

- Потрібно в лікарню, може бути перелом, - висловлює мої найгірші припущення Антон, мимохіть оглянувши мою ногу, поки інші з відкритими ротами спостерігають за моїми стражданнями та стараннями чоловіка.

- Як? Сюди ніхто не прийде, тож треба почекати ранку та...

- Яке ще почекати? - Чоловік різко перебиває того, в кого рот не тільки відкрився, а ще й почав видавати речення. - Їй негайно потрібно надати медичну допомогу. Я понесу її на руках.

- Тоді я з вами, - звичайно, Тимофіївні не сподобалося, що її так грубо перебили, а ще більше недовподоби "старшій" те, що Антон буде нести мене на своїх руках. А я? Я офігіваю з того, що тут відбувається, і вже якось біль стихає сам собою. Вже все не настільки катастрофічно, як то було пару хвилин тому. - Я відповідаю за вас.

- А за них? - Тим же суворим голосом вигукує чоловік, киваючи на зівак, котрі стали напівколом біля нашої парочки. - За них ти не відповідаєш? З нами піде та, хто все це і натворив.

Бачу Марину, яка і так стояла червона-червонісінька, зараз же набуває взагалі бордового кольору. І щось мені підказує звичайна логіка, що скоро доведеться шукати ще одного міцного парубка, щоб той ніс до медзакладу ще одну постраждалу. Бо вона просто відкинеться без свідомості.

- Що як студентка десь загубиться? Що потім мені казати її батькам та рідним?

- Гаразд, - щось Станіслава перестаралася, нав'язуючись чоловікові, а тепер ще і відверто вступаючи з ним у перепалку, і він ледве стримується, щоб ту не послати далеко та надовго. - Принеси мій рюкзак. Він там біля входу в палатку. Давай швидко.

Що ж, не так далеко, і, на жаль, не так надовго, та порція приємного тепла розпливається по моєму тілу, коли аспірантка не бажає підкорятися наказу, та все ж через пару секунд дріботить, куди її послали на три веселі букви. Гаразд, гаразд, трішки прикрасила реальність. Але ж мені можна, я ж постраждала!

- Ти як? 

А зі мною він інший. Не грубий. Не кричить. Не командує. Можливо, не такий вже і поганий цей діджей?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍