Анжеліка Горан - Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан

I don't wanna hear, I don't wanna know
Please don't say 'forgive me'
I've seen it all before...*

***Денис***
   Повернувся додому я досить пізно. На годиннику вже була одинадцята вечора й на місто опустилися сутінки.
   В повітрі пахло свіжістю, а вечірня прохолода приємно торкалася шкіри, залишаючи на ній свій ласкавий подих. Та я на все це не зважав, бо в голові снували тривожні думки.
   Досі не розумію, що трапилося у квартирі Антона. Мене зненацька вирубило, а отямився я вже на задньому сидінні власної автівки. Поруч нікого не було, та це мене взагалі не дивувало.
   Я пам'ятав погляд Антона та його слова, котрі він промовив незадовго до моєї втрати свідомості. Впевнений, що цей паскудник підмішав щось у мою склянку. Сподіваюся, цього разу я відбувся звичайним лікарським препаратом, а не чимось забороненим, як у вечір аварії.
   В мені закипала первородна лють. Я бажав увірватися до помешкання безчесного мерзотника й натовкти його зухвалу пику. Цей бісів покидьок знову вчинив підлість, за яку мав відповісти.
  На жаль, покарання Антона відкладалося на невизначений термін. Брехливий боягуз знав, що я не подарую йому цього, а забажаю помсти. Ось він і наказав охороні не впускати мене. Хитрий покидьок.
   Я був змушений залишити ЖК, але пообіцяв собі зробити все, що в моїх силах для гідної відповіді. Нічого, ще настане мій час і Антон пожалкує про те, що скоїв.
   Під'їхавши до будинку я відразу помітив світло в кімнаті Рити. Бодай тут мені пощастило. Розмірковував я, не знаючи, що сьогодні все змінилося... Нас більше не існувало.
   Однак про все по черзі. Я залишив авто в гаражі та поспіхом рушив до оселі. Ледве переступив поріг помешкання, як до мене вилетіла розлючена фурія, котру я помилково називав своєю сестрою.
   Мілана виглядала так, немов перед нею стояв сам сатана. Я, звісно, не прошу ставитися до мене наче до порцелянової статуетки — ніжно й дбайливо, але її невдоволення точно не заслуговую. Трясця, я ж був без свідомості, отже ймовірність того, що зробив щось погане дорівнювала нулю. Хіба ні?
   — Привіт, мала. — Приязно промовив до дівчини, крокуючи повз неї до сходів.
   — Бачу тобі весело... Як ти міг?! — Вигукнула вона, ставши попереду мене та загородивши собою шлях нагору.
   Я саркастично кахикнув і схиливши голову набік не втримався від питання. — Як я міг повернутися додому? Вибач, мала, але твоє питання занадто дивне, тому, будь ласка, дай мені пройти.
   Вона склала руки в боки, і тим самим нагадала мені сварливу дружину з українських комедійних серіалів. Не те щоб я їх дивився, краєм ока бачив та й по всьому.
   — Навіщо ти так вчинив? Чого тобі не вистачало? — Немов попіл з чарівного мішка, сипалися питання сестри на мою бідну голову.
   — Дідько! Та поясни ти нормально. Я ж нічого не розумію. Ми що в програмі Що/Де/Коли? — Я втрачав терпіння, оскільки час спливав, а мені влаштували допит ледве не на порозі.
   — Погляньте на це невинне ягнятко! — Сестра театрально сплеснула в долоні. — Ну гаразд, якщо хочеш пояснень — будуть тобі пояснення, Іудо. Я знаю де ти був, а точніше з ким. — Її очі переможно заблищали. Вони неначе промовляли: " Ти нічого не приховаєш від нас ".
   — Я навіть не здивований, що Бодя тобі все розповів. Тільки не читай мені нотацій, гаразд? — Я спробував обійти Мілану, але вона схопила мене за край футболки.
   — Бодя знав?! — Ошелешено вигукнула вона. — Знав і не спинив?! Повірити не можу...
   Розвернувшись до неї, я висмикнув тканину з побілілих пальців, але сестра цього ніби й не помітила. Вона застигла на місці щось судомно обмірковуючи.
   — Щоб ти нічого собі не надумувала, Бодя відразу сказав, що це погана ідея. Та мене важко переконати в чомусь, особливо якщо я прийняв рішення. — Востаннє окинувши поглядом здивовану дівчину, я закрокував геть.

***Рита***
   У двері кімнати тихо постукали. Я чудово розуміла хто знаходиться по той бік, тому не поспішала відповідати.
   Відверто кажучи, я навіть не була впевнена, що хочу розмовляти з цією людиною. І лише розуміння того, що так буде правильно, змогло вплинути на мене. Можливо, Ден не заслуговував хорошого ставлення, особливо після його вчинку... Але я не така, тож зроблю все правильно.
   — Дене, заходь. — Я встала з ліжка та попрямувала до дзеркала, щоб квапливо стерти зрадливу сльозу, котра так невчасно сповзла по щоці.
   Хлопець тихо розчинив двері й підійшов до мене. Спочатку я відчула коливання повітря в себе за спиною, а коли підвела очі, в дзеркалі помітила вродливе обличчя. Він дивився на мене так, як і раніше — водночас ніжно й палко.
   — Пробач... — Прошепотів Денис, схилившись до мого вуха. Від голосу хлопця по моїй спині пробігли мурахи. На мить я забула про зраду й забажала відчути його вуста на смак, притулитися значно ближче та потонути у вирі почуттів. Однак, чари швидкоплинні, і я згадала правду й різко відійшла від юнака.
   — Гадаєш, звичайного "пробач" вистачить? — В'їдливо поцікавилася.
   Ден зробив крок у мій бік, але помітивши похмурий вираз мого обличчя, не ризикнув наблизитись. — Спочатку Мілана, тепер ти... Що відбувається?
   — А ти не здогадуєшся? — Я склала руки на грудях.
   — Знову питання... Кошеня, якби я розумів про що ти говориш, то наша розмова мала б більше шансів на успіх. — Голос хлопця був рівним і спокійним. Здавалося, він дійсно нічого не розумів, чи вдало грав свою роль. Особисто я схилялася до другого.
   — Де ти був? — Я дала йому шанс зізнатися в усьому самостійно, подарувала можливість зберегти обличчя. Вибір за ним.
   — Щось підказує мені, що тобі все й так відомо.
   — Ти не помиляєшся. Проте я б воліла почути це зізнання від тебе. — Незворушно повідомила я.
   — Люба... — Нова спроба наблизитися до мене знову закінчилася провалом. Я жестом зупинила хлопця й позадкувала. Проте не врахувала, що була занадто близько до стіни. І лише торкнувшись твердої поверхні, зрозуміла, що шляху для відступу більше немає.
   — Досить. З мене досить! Я не маю бажання грати у твої брудні ігри. Не хочеш зізнаватися, то й не потрібно. Просто йди геть і дай мені спокій! — На очах з'явилася волога. Однак я не могла показати свій біль Денису. Не мала права на слабкість.
   Він не послухав. Скоротив відстань між нами й притис мене до стіни. Я відчувала його серце зовсім поруч. Воно билося в унісон з моїм власним.
   Я спробувала вислизнути від нього, але міцні руки не дозволили. Вони вперлися у тверду поверхню з обох боків, немов створюючи невидиму клітку та роблячи втечу не можливою. Варто визнати, Ден спіймав мене в пастку.
   — Чому ви всі так реагуєте на мою зустріч з Антоном? — Він пронизливо поглянув у мої очі.
   — То там ще й Антон був? — Замість відповіді, я знову кинула питання.
   Денис нахилився до моєї шиї. Мене огорнув аромат апельсина та шкіри, проте зараз він змішався з чимось ванільним, неначе цукрове печиво. В голові промайнула думка, що це нагадує солодкий жіночий парфум. Я не змогла приховати огиди від цього відкриття, тож моє обличчя вмить гидливо скривилось.
   — Гей... — Хлопець торкнувся пальцями підборіддя, змушуючи повернутися до нього. — Я не реагував так, коли ти зустрічалася з Антоном. Хоча мені було неприємно, і тобі це чудово відомо.
   — Як смієш порівнювати? Розмова й те, чим ти займався — різні речі! — Рукою я схопила долоню, що торкалася мене й злісно відкинула від себе. — Геть! — Пальцем вказала в напрямку дверей. — Досить тебе й твоєї отрути!
   Він не ворухнувся, немов приріс до місця та одночасно завмер. — Ти не можеш вигнати мене, оскільки тут мій дім. — Похмуро відповів Денис.
  — Я маю на увазі не цю кімнату й зовсім не будинок. — Високо піднявши голову, я подумки просила себе стримати потік сліз, що кожної миті чимраз дужче рвався назовні. — Я хочу, щоб ти залишив... мене. Між нами все скінчено. — Відвернувшись, я непомітно стерла одиноку сльозинку, котра з'явилася в кутику ока.
   Ден схопив мене за плечі й змусив дивитися в його обличчя. Зазвичай світло-блакитні очі, зараз нагадували розбурхане море. — Ти не можеш забирати в нас майбутнє! Не тепер, коли я...
   — Що ти? Зрадив? Переступив через мене й мої почуття? Ну ж бо відповідай! Розкажи мені, як тобі було добре з нею! — Мої кулаки вперлися в широкі груди. Я не мала сил відштовхнути хлопця, але й просто стояти не бажала. Навпаки, прагла бодай так показати, що не буду терпіти брехню.
   Руки на моїх плечах ослабли, а пальці розтиснулись. Я відразу ж цим скористалася, відійшовши на безпечну відстань.
   — Хто сказав тобі цю дурницю? А головне, як ти могла повірити в таку відверту брехню? — Його погляд спалахнув болем. Або він був дуже хорошим актором.
   — Ніхто, сама побачила.
   Ден звів брови докупи й запитально поглянув на мене. — Як?
   Я вже не мала сил щось пояснювати, тому просто взяла з ліжка телефон та протягнула його Денису.
   — Я не розумію... — Він не взяв до рук смартфон, а лише здивовано поглянув, немов відповіді ховалися на моєму обличчі.
   Зітхнувши, я розблокувала екран і повернула його так, щоб хлопець побачив фото.
   — Що за... — Прошепотів він. — Я не зраджував тебе! Це все клятий Антон. Він підсипав у мою склянку якийсь препарат... — Почав плутано пояснювати Ден.
   — Судячи з фото, речовина відома — афродизіак, не інакше. Проте, не впевнена, що тобі це було потрібно.
   — Прошу, повір мені. Крім тебе, в мене нікого немає! До біса! — Він мотнув рукою. — Я кохаю тебе! Кохаю як нікого й ніколи не кохав! Я довго боявся зізнатися в цьому, але більше не буду приховувати.
   — Ні! Між нами все скінчено.
   — Дай мені шанс... Дозволь пояснити. — Ден намагався спіймати мою долоню, а коли йому це вдалося, притис її до серця. — Ти потрібна мені.
   Я різко висмикнула руку, немов він був отруєною стрілою, що могла нашкодити, чи навіть забрати життя.
   — Геть. — Хлопець сіпнувся у мій бік, проте зустрів крижаний погляд. — Я не кохаю тебе. — Брехня, але без неї мені не вистояти.
   — Неправда. — Денис захитав головою. — Навіщо?
   — Йди геть, інакше я закричу й поставлю на вуха всю твою сім'ю. Це кінець. Нас більше нема...