Rada Lia - Зоряна та двері в просторі, Rada Lia

Розділ 31. Зоряна, Париж та другий вісник для мами

Зоряна вибігла з іншого боку підвалу, зупинилася та озирнулася. Десь далеко попереду промайнула постать Пенелопи. Руденька хотіла було кинутися за нею, але в цей момент зрозуміла, що їй нізащо не вдасться наздогнати подругу. Тоді вона вирішила принаймні прогулятися по цьому новому для неї місту. Дівчинка пішла навмання, блукаючи тісними та незнайомими вуличками, викладеними кам’яною бруківкою і густо всіяними старовинними будинками, що близько тулилися один до одного та мостилися з обох боків від шляху. 

Врешті вона вийшла на дорогу, зліва від якої знаходилася проїжджа частина, де снували сотні легкових авто. Справа ж протікала ріка, чимось схожа на Дніпро, проте набагато вужча. Ще коли вона була маленькою, батьки возили її до річки, коли відвідували своїх друзів у місті Черкаси. Зоряна запам'ятала, як тато вчив її плавати, коли вони разом зі знайомими відпочивали на березі Дніпра. Як тепла водичка омивала шкіру і припікало сонечко. Мама тоді натягнула їй на голову брилевого капелюха, який вони разом купили на черкаському базарі. 

А ось попереду її чекало щось неймовірне. Зоряна дивилася і не могла повірити своїм очам. Вона втупилася прямо на ту саму знамениту Ейфелеву вежу. На мить дівчинці здалося, що вона спить і це прекрасний, фантастичний сон, бо побачити цю вежу було одним з найбільших її бажань. Після мрії побачити океан, звичайно ж. Руденька підійшла ближче до торговців, які продавали різноманітні сувеніри для туристів — маленькі копії Ейфелевих веж у вигляді дармовис та статуеток, а також магніти з зображенням гарних краєвидів. Проте грошей, щоб придбати собі хоча б один магнітик в неї не було. Анітрохи не засмутившись, дівчинка пішла далі, радіючи, що своє найбільше бажання вона вже здійснила. Її оченята блищали від захвату і щастя. Вона вертіла головою у різні боки, намагаючись розгледіти та запам'ятати краєвиди довкола. На обличчі з'явилася широка посмішка від вуха до вуха, яку вона не могла та й не намагалася приховати. Дівчинка пришвидшила крок. Було очевидним, що на цей раз вона опинилася в славнозвісному місті Париж.

«Це моє найгірше і найкраще літо з усіх!» — подумки вигукнула Руденька.

Дівчинка вирішила підійти до Ейфелевої вежі ближче. Вже через кілька хвилин вона стояла посеред вулиці, де справа і зліва від неї знаходилися старі будівлі з надписом «RUE DE L’UNIVERSITE», за якими виднілася «Залізна пані», що потопала в зелені дерев. 

Було незрозуміло скільки часу Зоряна отак стоїть і невідривно дивиться на цю красу, та раптом вона помітила, що вже починає сутеніти, а вона й гадки немає як їй звідси повернутися додому. Дівчинка стрепенулася та запанікувала. Руденька зіщулилася, нервово заламуючи руки. А потім міцно обхопила себе ними, намагаючись придумати, як їй дістатися до чарівних дверей. Вона вже майже була готова розплакатися, аж раптом почула: 

— Слідуй за мною. Я виведу тебе! 

Повернувшись, Зоряна здивовано округлила очі — перед нею на тротуарі сидів Шарик.

— Шарик, що ти тут робиш? — вигукнула радісно Зоряна і підбігла до нього, щоб обійняти. Висунувши язика, пес важко хекав і посміхався. Він махав хвостиком та лизнув її в щоку.

— Зоряна, нам треба поспішати. На тебе мама чекає! 

Дівчинка широко відкрила свої зелені очі. Її ластовиння вмить зблідло на обличчі. До неї дійшло — Шарик зараз спілкувався з нею телепатично і вона чула його думки. Пес тим часом розвернувся і побіг у протилежну від вежі сторону. Дівчинка слухняно поспішила за ним.

Вдома, коли Зоряна зайшла на кухню, вона побачила засмучену маму, яка задумливо дивилася в вікно. На столі стояла тарілка з вже холодним борщем і лежав недоїдений шматочок чорного хліба. На іншому краю виднілися якісь папірці, які, як потім зрозуміла дівчинка, були рахунками за квартиру. Вона поклала руку мамі на плече. Та спочатку здригнулася, але повернувшись, зрозуміла, що це її донька й ласкаво посміхнулася у відповідь. 

— Мам, у мене для тебе щось є! — радісно вигукнула дівчинка, витягуючи з рюкзака три зім’яті папірці, які були її вперше заробленими грошима. 

— Доця, звідки це в тебе? — здивовано підняла брови мама. 

— Я продала один зі своїх малюнків в інтернеті. Я ж казала тобі, що стану успішною художницею. А колись буду навіть всесвітньо відомою! — гордовито посміхаючись, сказала дівчинка. 

Мама, здавалося, ще досі не вірила своїм очам. Сльоза скотилася по її щоці. І замість того, щоб зрадіти, вона гірко розплакалася та міцно стиснула в обіймах доньку. Зоряна ж своєю чергою трохи розгубилася. Бо очікувала іншої реакції. Руденька обняла її у відповідь та заспокійливо почала гладити по голові:

— Мамо, не плач. Тепер все буде добре, — тихенько прошепотіла.

Це були усього лише три долари й вони не розв'язувати їхніх проблем. Проте, це були гроші й допомога, яку вони змогли дістати. Йдучи з кухні, дівчинка ще раз поглянула на маму і закарбувала у себе в пам’яті її теплий та вдячний погляд. 

Зорянина мама ж, ненароком піднявши очі й знову подивившись у вікно, вдруге за останні дні, побачила щось незвичайне. На товстій гілці абрикоси сьогодні сиділа вгодована різноколірна синичка з жовто-зеленими боками та пильно дивилася їй прямо в очі. Пташка заклякла та не рухалася і здавалося, уважно спостерігала за жінкою. Потім надула щоки й прокричала:

— Алоїза! Алоїза! — й замовкла. Несподівано, з її ока викотилася велика прозора сльоза. На мить синичка закрила свої повіки, тривожно цвірінькнула та полетіла геть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍