Мері Горн - На грані, Мері Горн

Я посміхнулася обвівши пальцем чашку котра була вже майже пуста. 

— Виявляється, ти ще той шибеник, — констатувала я факт глянувши на Андрія навпроти.

Він підморгнув мені.

— Абсолютно ні, міледі.

Це прізвисько змусило мене посміхнутися і похитати головою. Екран телефону засвітився і я побачила повідомлення від Полі з проханням зайти в магазин дорогою додому. Мої очі піднялися трохи вище і я побачила годину. 

Важко видихнувши я піднялася.

— Ти чудово впорався із завданням заговорити мене і розфарбувати половину робочого дня.

— Що-що а говорити я вмію. Навіть непогано. 

Він також піднявся а я забрала чашку і вмивши її поставила у шафку

Повернувшись я підняла брови.

— Ти ще й...цей прикольний чоловічок що в ресторанах при вході каже '' можна ваше пальто?''.

  Я посміхнулася і запитально схилила голову дивлячись на Андрія в руках якого була моя куртка. Чоловік тихо засміявся 

— Взагалі то ні, але один раз можна і побути ним. То ти все ж дозволиш?

Він підняв брови роблячи певний натяк. Я похитала головою і повернувшись до нього спиною просунула руки в рукава моєї куртки. Він надто акуратно відступив від мене і взяв шарфик. 

— Ну ні, це я вже сама, — сказала я посміхнувшись і забравши його у чоловіка. 

За момент, поки я одягала шапку Андрій вже повністю одягнувся і вимкнувши все що було в медпункті ми вийшли. Хлопець глянув вгору і я побачила тінь усмішки на його губах.

— Поясниш? — спитала я.

Він похитав головою.

— Що саме? Причину мого приходу сюди ти знаєш.

Я не стримала сміху.

— І як? 

— Що ''як''?  — спитав Андрій.

Я закотила очі.

— Ну ти прийшов через біль в голові. Він припинився?

Хлопець глянув на мене і задумано потер підборіддя рукою котра була без рукавиць.

— Припинився. Але думаю не від таблетки а від твоєї присутності.

— Охохо, це що, підкат?— спитала я.

 Андрій зупинився а я ступила іще один крок і також зупинилася озирнувшись на нього.

— Що? Чому ти зупинився? — спитала я.

— А ти б хотіла, щоб це був підкат? 

Я здивовано глянула на нього, Андрій за цей момент підійшов ближче. Я посміхнулася дивлячись йому в очі і вже відкрила рот як він раптом поцілував мене. Мої очі збільшилися вдвічі, втричі чи вчетверо? Раптом Андрій відскочив від мене і це було...дивно. Бо мала б це зробити я а не він. Хлопець хмикнув.

— Господи...вибач. Я, не знаю що на мене найшло.

Я шоковано кліпала очами без жодної думки що б відповісти. Підсвідомо його вибачення важалися образливими але це ж не має сенсу.

Я похитала головою.

— Вдам що я нічого не відчула.

— А ти щось відчула?

Я підняла вгору брови і Андрій похитав головою.

— Слухай, ти мені у чай нічого не підсипала? В мене щось...думки ідіотські.

Я хмикнула на його слова і рушила далі.

— Я нічого не підсипала, але починаю сумніватися що таблетка була справді тільки від тиску.

Ми обоє засміялися. Я прикусила губу. Дивно що ми настільки швидко забули про поцілунок. Та й чи можна секундний дотик губ назвати поцілунком? Я глянула на Андрія і пригадала Захара котрий після випадкового поцілунку навпаки закрився. Стоп. А чому я взагалі іх порівнюю. Це вже якась маячня. 

— Одже, солодких снів і спокійної ночі, — сказав Андрій коли ми дійшли до будинку і він відкрив дверцята машини.

— Дякую. І тобі також. Щоб голова більше не боліла.

— Це натяк що більше до тебе не приходити?

Я посміхнулася.

— Звісно ні. Я завжди тобі рада. 

Андрій посміхнувся.

— Буду знати.

Він сів у авто а я рушила до будинку. На превелике диво двері відчинив Дан.

— Ох, ти вже навчився на цих милицях скакати? 

— Мами і тата немає вдома. Що ж мені залишається?

Я хмикнула і зайшла всередину повз хлопця. Пройшовши повільно до вітальні я підняла свої брови.

— Які люди. 

— О, привіт Летті, — сказала Поля посміхаючись.

Не почути позаду Дана було просто неможливо тому я тільки посміхнулася сестрі і повернулася до нього.

— Захар в себе?

— О, здається ні.

Я підняла свої брови. Де іще він може бути? Хоча це було більше приємне здивування .

— Він на горі але не в себе. Бо я заходив нещодавно його там не було. Напевно він у бібліотеці.

— У вас є бібліотека в будинку?— здивовано перепитала я.

— У нас не було її але коли Захар почав читати то батьки щоб винудити його з кімнати де книжки почали не поміщатися облаштували її. Хоча не знаю чи можна це назвати бібліотекою бо там тільки три шафи книг...Знайдеш сама чи допомогти?

Я хмикнула і склала руки в бік.

— Тобі дома сподобалося сидіти? Ти можеш пошкодити ногу і вона не правильно зростеться. Так що сідай а я вже якось розберуся.

Дан посміхнувся. Я йому відповіла на посмішку а сама пішла до сходів. За весь час я вже почувалася в цьому домі достатньо зручно. Я швидко зорієнтувалася адже на другому поверсі всі двері були зачинені крім одних до котрий я і пішла. Зазирнувши всередину я побачила декілька шаф з книжками а Захар уважно оглядав одну із них. Він потягнувся рукою вгору але на жаль книга була вище його можливостей. Хлопець обурено видихнув і раптом озирнувся на мене.

— Привіт, — сказав він а я посміхнулася і зайшла в кімнату.

— Привіт, як ти? — спитала я.

Захар розставив свої руки в сторону і сказав

— А не видно?

— Твій лікар казав що вже через тиждень ти будеш у нього бігати. Я хочу зрозуміти, яка ймовірність того що він це сказав всерйоз.

— Ти зустрічалася і говорила з Андрієм?

— Так, він прийшов до мене сьогодні і ми говорили.

— Довго?

Я склала руки в боки.

— Захар, що за допит? Не знала б тебе, подумала б що ревнуєш.

Хлопець хмикнув і посміхнувся що було дивним.

— Я? Тебе і ревную? Ні. Чекай, я ревную дівчину котра сказала достатньо голосно, що ніколи не полюбить мене. 

 Я похитала головою і підтримала сміх хлопця.