Крістофер Баклі - Майстер реліквій

— А що ж з дівчиною?

— Тут на неї чекає прекрасне життя. Парацельс ставиться до неї як до рідної доньки.

Дюрер сказав:

— А що як я зроблю її копію?

— Плащаниці? — ледь не поперхнувшись, спитав Дісмас. — Так, ми всі знаємо, що ти на це здатний.

— Я намагаюся допомогти.

— Я якось попіклуюсь, щоб мене вбили і без твоєї допомоги, дякую.

— Якби мені вдалося зробити копію — точну копію — можливо… Ми могли б підмінити її.

— Еге ж. Добре. Їдь до герцога, постукай до нього у двері і скажи: «Я — Дюрер, художник. Хочу зробити точну копію вашої плащаниці. А потім ми її підмінимо на справжню. Можна мені ключі, будь ласка? Кажете, їх чотири? Здається, мені потрібні всі».

— Чому ти насміхаєшся з мене?

— Бо ти сміховинний.

— Її збираються демонструвати, чи не так?

— На стіні замку. Зможеш зробити точну копію з такої відстані? Стоячи у натовпі? В тебе мають бути очі яструба.

— Можливо, через збільшувальне скло…

Дісмас пирхнув.

— Так. Установи свого мольберта на площі серед натовпу та починай витріщатися у лінзу. Геніально!

— Ти не дуже мене підбадьорюєш.

Дісмас розвів руками.

— Добре, підбадьорю. Уявімо, що якимось чином тобі таки вдасться зробити точну копію. Як ти пропонуєш підмінити нею справжню реліквію?

— Ну… З цим ми вже на місці розберемося. Спробуємо?

Дісмас подивився на Дюрера.

— Що ти таке кажеш, Нарсе? Ти хочеш їхати зі мною до Шамбері?

— Я також не хочу провести вічність у пеклі.

— Я думав, ти перейшов на бік Лютера.

— Не знаю. Можливо, Лютер неправий. От чого я точно не хочу, так це того, щоб решту життя мене переслідував твій чортів привид. Тож я роблю це для себе. Не для тебе.

Дісмас посміхнувся.

— А, он воно що. Ну, тепер я все розумію.

Ландскнехти повернулися з борделю майже на світанку. Своїми п'яними балачками вони розбудили хазяйку постоялого двору, що мала сварливий характер, як і всі власниці заїздів у світі.

Дісмас уже прокинувся і збирався навідати Магду.

— Як там Венера? Залишили дівчат знесиленими?

Конрад та Наткер підтримували один одного, похитуючись. Анкс виглядав на диво тверезим та похмурим.

— Що це з ним?

Конрад, хитаючись, підвів пальця вгору та зігнув його.

— Пф-ф-ф!

— А пішов ти! — понуро огризнувся Анкс.

— Ну, не будь так твердо переконаний, що з тобою щось не теє, — зауважив Конрад. — Наткер, ти чув? Я сказав йому не бути таким твердим.

У відповідь на вибух їхнього реготу зверху почулася жіноча лайка. Дісмас помітив, що Анкс щосили стиснув кулаки.

— Конраде, Наткере, — дорікнув Дісмас, — не будьте такими неввічливими. Це може статися з кожним.

— Не зі мною, — сказав Конрад.

— І не зі мною, — додав Наткер.

«Бог зненавидів мене, це точно, — подумав Дісмас. — На додачу до усього я маю примиряти блудливих ландскнехтів, бо у одного з них не встав».

Він поклав руку на плече Анкса і відвів його у бік.

— Ніколи раніше такого не траплялося, — занив Анкс. — Ніколи!

— Не хвилюйся, друже. Зі мною таке весь час трапляється. Ти просто стомився. Вкладайся у ліжко. Поспи трохи. Завтра з'їж сирого м'яса та випий джерельної води. Як зробиш це, повертайся до борделю — і будеш справжнім мінотавром!

Анкс трусонув головою і заявив, що з повіями — на віки вічні — покінчено. Та пішли вони до біса. І всі інші також.

Дісмас розважав Магду розповідями, сидячи на її ліжку у лікарні Парацельса.

Вона мала кращий вигляд, хоча очі були сонні. Вона пояснила, що це від знеболювальних ліків, що їй дає Парацельс. Настоянка, яку він називав «ladanum»[21], діяла дивовижно. Він привіз якусь рослину з Аравійської пустелі, перегнав її сік, додав щось. Настоянка миттєво полегшувала біль, але після її прийому ти становився м'яким та кволим, як уві сні.

Магда, проте, з цікавістю вислухала доповідь Дісмаса про те, як Анкс знеславився у борделі.

— О! Від цього існує один засіб, — сказала вона. — Мій батько раніше готував його для своїх покупців. Це чай, заварений з кори одного африканського дерева. Як же воно зветься? А — йохімбе, дерево кохання. Парацельс також знає його, це точно.

Дісмас посміхнувся. Які речі були відомі Магді! Зненацька засоромившись, вона зашарілася.

— Парацельс не вірить, що ти монах, — сказала вона. — Ставить мені багато питань. Ти подобаєшся йому… — Вона раптом перейшла на шепіт: — Він вважає, що всі інші — якісь убивці.

Дісмас знову посміхнувся.

— Нарс би не зрадів, почувши таке. Він у нас сноб.

— Нарс — це…

— Художник. У нього волосся, як у тебе.

— Так.

Вона кивнула.

— Він відрізняється від інших послушників. Але ми маємо щось зробити для бідолашного Анкса. Дай-но мені клаптик паперу.

Вона записала назву африканської кори та вказівки.

— Віднеси це аптекарю в кварталі Санкт-Андреас.

Дісмас узяв папірець. Непросте завдання.

— Що сталося? — спитала Магда.

— Нічого… Добре… Ну… Взагалі-то багато чого.

Вона взяла його за руку.

— Що тебе непокоїть, Дісмасе?

— Тобі краще не знати.

Вона була така гарна на тлі білої подушки. Наче одна з жінок на картинах того італійця, як же його звали… Боттічеллі? Цю картину він бачив у маєтку свого клієнта. Раптом йому нестерпно захотілося все їй розказати. Але ні. Не треба. Нащо вплутувати дівчину у свої біди?

Він посміхнувся.

— Відпочивай, потім поговоримо.

Вона стиснула його руку.

— Ти прийдеш? Обіцяєш?

— Так.

Він завмер, опустив очі на папірець у руках, потім розгублено відвів їх.

Магда всміхнулася.

— Ти маєш піклуватися про своїх послушників. Але скажи йому, щоб не приймав забагато. Цей засіб надто сильний.

Дісмас відправився до аптекаря у кварталі Санкт-Андреас, віддав йому папірець, страшенно ніяковіючи через те, що змушений просити про таку річ. Він навіть запевнив аптекаря, що це, звісно ж, не для нього. За п'ять гульденів — скажена ціна! — йому дісталася пляшечка з коричневою рідиною.

Він вручив її Анксу, пояснивши, що це від Магди і що він має випити не більше трьох ковтків перед тим, як відправитися до борделю. Тож, звичайно, Анкс вихилив усю склянку одразу.

Наступного дня, знову-таки на світанку, трійця ландскнехтів повернулася до «Райського дому» і зчинила неймовірний ґвалт. Як і минулого разу, Конрад та Наткер були такі п'яні, що ледве трималися на ногах.

Що ж до Анкса, то Дісмас ще ніколи не бачив у людини такого тріумфального вигляду. Він пересувався такою ходою, ніби проскакав верхи півсвіту. Своїм капелюхом він чомусь прикривав пах. Побачивши Дісмаса, він з нелюдською гордістю прибрав капелюха.

— Диви!

— Святі небеса! — здивовано вигукнув Дісмас. — Прикрийся,