Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

найнеймовірнішою річчю у світі, щоб Летиція Протеро всупереч усім своїм звичаям вирішила втрутитися в наші домашні справи і стала докоряти нашій служниці за те, що вона недбало й неохайно прибирає в домі. Таке втручання було абсолютно не в стилі Летиції, і я про це сказав.

– Я не бачу, що спільного має наша пилюка з Летицією Протеро.

– Вона не має з нею нічого спільного, – сказала моя дружина. – Саме тому ситуація здається мені такою безглуздою. Я хочу, щоб ти пішов і поговорив із Мері. Вона на кухні.

Я не мав найменшого бажання говорити з Мері на цю тему, але Ґрізельда, яка в подібних випадках буває надзвичайно енергійною та швидкою, буквально виштовхала мене крізь обтягнуті зеленою байкою двері на кухню, перш ніж я встиг збунтуватися.

Мері чистила картоплю над зливальницею.

– Е… е… доброго дня, – сказав я невпевненим голосом.

Мері подивилася на мене й пирхнула, але не сказала жодного слова у відповідь.

– Місіс Клемент сказала, ти хочеш покинути нас, – сказав я.

Цього разу Мері визнала за можливе відповісти мені.

– Бувають такі речі, – похмуро промовила вона, – з якими порядна дівчина ніколи не стане миритися.

– Ти мені скажеш точно, що саме тебе так розгнівало?

– Я можу сказати вам це в двох словах. (Тут, я мушу сказати, вона дуже недооцінила себе.) Шастають тут усякі, пхають свого носа повсюди в мене за спиною. І яке їй діло до того, як часто я протираю від пилюки або підмітаю кабінет? Якщо ви або місіс не нарікаєте, то це нікого більше не стосується. Якщо ви задоволені, то більше нічого мені не треба, так я вважаю.

Праця Мері ніколи не приносила мені задоволення. Щиро признаюся, я мрію про те, щоб мій кабінет щоранку витирали від пилюки й ретельно прибирали. Звичка Мері недбало змахувати найочевидніший шар пилюки на низькій поверхні столів завжди здавалася мені вкрай недостатньою. Проте я розумів, що зараз не варто відхилятися на побічні теми розмови.

– А хіба мене не витягли на попереднє розслідування? Такій порядній дівчині, як я, довелося стояти перед дванадцятьма чоловіками! І хіба я знала, які запитання мені можуть поставити? І знаєте, що я вам скажу? Я ніколи раніше не служила в домі, де сталося вбивство, і ніколи більше не служитиму.

– Сподіваюся, що не служитимеш, – сказав я. – За законами теорії ймовірностей, таке навряд чи повториться.

– Мені закони ні до чого. Це він був суддею й служив законам. І скільки бідолашних чоловіків запроторив до в’язниці за те, що вони вполювали собі кролика на обід! А йому самому, бачте, було дозволено стріляти і фазанів, і все, чого хочеш. А тоді, коли його ще й не поховали по-людському, його дочка приходить сюди й каже, що я не виконую свою роботу як годиться.

– Ти хочеш сказати, міс Протеро була тут?

– Я знайшла її в церковному домі, коли повернулася із «Синього кабана». Вона сиділа в кабінеті. І каже мені: «Я шукаю свій беретик, свій маленький жовтий беретик. Я забула його тут якогось дня». «Даруйте, – кажу я їй, – але я не бачила тут ані беретика, ані капелюшка. Його тут не було, коли я прибирала кабінет уранці в четвер». А вона мені: «Але я певна, ти побачити його не могла. Ти не так багато витрачаєш часу, коли прибираєш у кімнаті, хіба ні?» І, сказавши це, вона проводить пальцем по полиці й дивиться на неї, так ніби я мала час знімати з полиці й ставити назад кожну прикрасу, тоді як поліція побувала в кабінеті лише вчора увечері. «Якщо вікарій та його леді задоволені тим, що я роблю, то мені більше нічого не треба, міс», – сказала їй я. А вона засміялася й вийшла у скляні двері, кинувши мені наостанок: «А ти певна, що вони задоволені?»

– Он воно що, – сказав я.

– Авжеж, он воно що. Я теж маю свої почуття. Я готова стерти свої пальці до кісток, аби тільки догодити вам і місіс. А коли вона хоче зготувати якусь нову страву, я завжди готова допомогти їй.

– Я знаю, що ти готова, – втішив я її.

– Але вона, мабуть, щось чула, бо інакше не сказала б того, що сказала. Якщо моя праця не задовольняє вас, то я ліпше піду. Не те, щоб я переймалася словами міс Протеро. Її не вельми люблять у Старій Садибі, скажу я вам. Вона нікому не скаже ані «будь ласка», ані «дякую», зате її речі в неї завжди розкидані на всі боки. Я не стала б звертати увагу на те, що там каже міс Летиція Протеро, попри те, що містер Денніс сохне за нею. Це вона вміє – обкрутити молодого джентльмена навкруг свого мізинця.

Протягом усієї цієї розмови Мері виколупувала вічка з картоплі з такою енергією, що вони розліталися по кухні й падали на підлогу, наче град. У цю мить одне з них поцілило мені в око й на мить урвало нашу розмову.

– А тобі не здається, – сказав я, затуляючи око хусточкою, – що ти надто схильна бачити образу там, де її немає? Ти знаєш, Мері, твоя господиня дуже журитиметься, якщо ти її покинеш.

– Я нічого не маю проти місіс, ані проти вас, сер, якщо ви вже заговорили про це.

– У такому разі тобі не здається, що ти розхвилювалася з дурної причини?

Мері шморгнула носом.

– Я була дуже прикро вражена – після попереднього розслідування та всього іншого. Дівчина теж має свої почуття. Але я не хочу кривдити місіс.

– Тоді все гаразд, – сказав я.

Я вийшов із кухні й побачив, що Ґрізельда та Денніс чекають на мене в холі.

– Ну то як? – вигукнула Ґрізельда.

– Вона залишається, – сказав я й гірко зітхнув.

– Ти справді розумний чоловік, Лене, – сказала моя дружина.

Я відчув сильну спокусу не погодитися з нею. Я аж ніяк не здавався собі розумним. Був твердо переконаний у тому, що у світі немає гіршої служниці, ніж Мері. І будь-яка заміна, подумав я, була б заміною на краще.

Але мені хотілося догодити Ґрізельді. Я детально розповів про причини невдоволення Мері.

– Як це схоже на Летицію, – сказав Денніс. – Вона не могла забути свого жовтого беретика тут у середу. Він був у неї на голові, коли вона прийшла в четвер грати в теніс.

– Не сумніваюся, що так воно й було, – сказав я.

– Вона ніколи не знає, де вона що забуває, – сказав Денніс із почуттям гордощів і захвату, що їх, як на мене, Летиція зовсім не заслужила. – Вона щодня губить або забуває не менш як десяток своїх речей.

– Надзвичайно приваблива риса характеру, – зауважив я.

Проте Денніс був нечутливий до сарказму.

– Вона дуже приваблива, – сказав він із глибоким зітханням. – Їй постійно роблять пропозиції – так вона мені сказала.

– То пропозиції незаконні, якщо їх роблять їй тут, – зауважив я. – Ми тут не маємо жодного неодруженого чоловіка.

– А доктор Стоун? – запитала Ґрізельда, лукаво зблиснувши очима.

– Одного дня він запросив її подивитися на розкопи, – визнав я.

– Звичайно, він її запросив, – сказала Ґрізельда. – Вона приваблива, Лене. Навіть голомозі чоловіки та археологи це помічають.

– Вона на диво сексапільна, – зауважив Денніс із розумним виглядом.

Однак Лоренс Реддінґ залишився цілком байдужим