Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

перу також належала й купа інших дитячих страшилок у стилі «арт нуво» з похмурими пейзажами: страшні, височезні гори, на яких виступають чорні замки на чорному тлі, примарні ліси, де гуляють вовки з палаючими вогняними очима, підводні світи у стилі одомашненого і модернізованого Жуля Верна, і, власне, «Чуффеттіно: чарівний маленький хлопчина з пустотливо-веселим чубчиком, буйним чубчиком, через який він був схожий на хатній віник. Проте сам Чуффеттіно був від свого чубчика у захваті». Ось чому я з власної волі став зватись Ямбо. Та дарма, все ж таки краще, аніж ототожнювати себе з Піноккіо.

То ось яким, виявляється, було моє дитинство? Чи, може, навіть гіршим? Пошарудівши ще трохи, я виволік на світ Божий загорнений у цукровий папір і перев’язаний стрічечками стос «Ілюстрованого журналу пригод на суходолі і на морі». Цей журнал виходив щотижня, і в дідовому зібранні знайшлися номери за кілька десятиліть, видані на початку століття. І ще кілька їхніх французьких аналогів — «Дорожніх щоденників».

На обкладинках — жорстокі пруссаки, що порішили хоробрих зуавів. Але здебільшого на сторінках журналу йшлося про небачену жорстокість у заморських краях: китайці-кулі на палях, напівоголені діви, що прихилили коліна перед зловісною Радою Десяти, гірлянди відрубаних голів на контрфорсах мечетей, дітовбивство, скоєне душогубами-туарегами, що тримають в руках ятагани, тіла рабів, роздертих тиграми на шмаття. Здавалось, я знову бачив малюнок зі стратами зі свого «Мелці». Садюги-художники, ошалілі від духу суперництва, розійшлися не на жарт, зображаючи справжнісінький парад сил Зла в усіх його різновидах і формах.

Ошелешений таким художнім багатством і спекою від багатогодинного перебування на задушливому горищі, я зібрав цей стос під пахви й переніс до просторої кімнати на нижньому поверсі, де на широкому столі Амалія розклала яблука. Вже кілька днів стояла нестерпна спека, тож я подумав, що всі ті яблука просто зогнили. Але пізніше второпав, що гнилістю тхнуть не яблука на столі, а сторінки в моїх руках. Як же вони можуть тхнути сирістю, пролежавши півстоліття на сухому піддашші? Та, можливо, холодними і дощовими днинами на горищі було не настільки вже й сухо, тож саме тоді сторінки й просякли сирістю. А може, перш ніж опинитися на горищі, вони десятиліттями лежали в якомусь підвалищі, де зі стін крапала вода, і саме там їх відкопав дідусь для своєї колекції (гадаю, він також унаджувався до вдовиць). Тож ці сторінки так просякли сирістю, що, навіть пожовтівши від спекотного повітря під дахом, не втратили свого смороду. Ось лишень коли я читав про лютих чужоземців і небачену помсту, відсирілі сторінки навіювали мені думки не про жорстокість, а про волхвів та малого Ісуса. Але який стосунок я маю до волхвів, і взагалі що спільного між волхвами і лиходійством у Саргасовому морі?

Та наразі мене бентежило геть інше. Отже, якщо я й справді перечитав усі ці історії і бачив усі ці страхітливі обкладинки, як я міг повірити у те, що весна танцюючи йде до твоїх воріт... Чи, можливо, у мене була вроджена здатність відділяти різноманіття ласкавих і добрих сімейних почуттів від жорстокого гранґіньйольського світу четвертування, живолупства, палаючих вогнищ і шибениць?

Першу шафу я повністю спустошив, хоч, звісно, не міг прочитати всі ті книжки. На третій день я поліз до наступної. У ній було напхано значно менше. Книжечки на полицях стояли рядочками, немов то не дядько з тіткою поспіхом забивали трюми непотребом, якого слід позбутися, а сам дідусь складав їх дбайливою рукою. Чи я. У цій шафі стояли по-справжньому дитячі твори, і, може, це й була моя особиста бібліотека.

Я витяг із шафи всю «Бібліотеку для юнацтва» видавництва «Салані». Певна річ, я впізнав ці обкладинки і міг з голови, не витягаючи саму книжку, процитувати всі назви, так само, як я міг прочитати напам’ять усі каталоги зібрань своїх колег-букіністів чи перерахувати все, що ми забрали з бібліотеки вдовиці, до якої нещодавно навідувались. Найвідоміші твори: «Космографія» Мюнстера, «Про сенс речей і чародійства» Кампанелли, «Хлопчик з води», «Циганський спадок», «Пригоди Цвітанки Сонячної», «У країні лісових вуханів», «Підступні привиди», «Привиди Казабелли», «Розмальований візочок», «Північна вежа», «Індійський браслет», «Таємниця залізної людини», «Барлетський цирк»...

Ой, скільки ж їх. Як читатиму їх усі на горищі, занімію, як Квазімодо із «Собору Паризької Богоматері». Тож я набрав цілісінький оберемок і зійшов униз. Звісно, я б міг зачинитися у студії чи засісти у садку, але десь усередині мене заворушилося бажання дещо іншого.

Зайшовши в глиб маєтку, я завернув праворуч, туди, де перше почув свиняче рохкання і куряче квоктання. Там, у глибині крила, де мешкала Амалія, стояв точнісінько такий сморід, як і біля курей, що греблися в землі. Трохи далі виднілися свинарники і кролячі клітки.

Я зайшов до просторої кімнати на першому поверсі. Тут було повно різноманітного господарського приладдя: вила, граблі, лопати, старі чани й цеберки для білил.

У кінці крила виднівся фруктовий садок. Гілля й справді гнулося від свіжих плодів. Першою звабливою думкою було здертися на дерево і, всівшись верхи на гілку, взятися за читання. Ймовірно, змалку я робив саме таким чином, та шість десятків за плечима вимагали шануватися, тим паче, що ноги вже несли мене геть в інше місце. Поміж тієї казкової зелені я натрапив на невеличкі кам’яні сходинки, якими зійшов на округлий майданчик, оповитий заростями плюща. Просто проти входу, поряд із заростями — фонтанчик, в якому клекочучи помалу крапала вода. Дмухав легенький вітерець, а навкруги стояла мертва тиша. Присівши на кам’яний виступ, я приготувався читати. Може, щось привело мене сюди, бо я й раніше приходив з цими книгами до фонтана. Я покірно прийняв свій інстинктивний вибір і поринув у читання. Час від часу, побачивши якусь ілюстрацію, у мене перед очима виринала ціла історія. Деякі книги були оправлені обкладинками сорокових років, з назви та імені автора випливало, що вони італійські, наприклад «Таємничий фунікулер», «Саетіно, чистокровний міланський скакун». Але всі інші були переважно перекладами з французької: Б. Бернажа, М. Гударо, Е. де Сіза, Ж. Розмера, Валора, Р. Бесбра, С. Перонне, А. Брюйєра, М. Каталані — видатний парад невідомих імен, серед яких, гадаю, були й такі, чиї імена італійському видавцеві були дійсно невідомі, тож він публікував книгу просто під прізвищем. Мав дід у своєму зібранні й оригінальні видання, що з’являлися у «Bibliothèque de Suzette». Італійською ці книги перекладали десь років за десять, тож і зображали