Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

невдовзі, сподіваються, з’являться новини, які відновлять усі подробиці тієї давньої трагедії».

— Чудова стаття, — уже вдвадцяте, мабуть, за день повторив Локвуд. — Краще й не напишеш.

— Тільки моє прізвище надрукували з помилкою, — зауважила я.

— А про мене взагалі не згадали, — підхопив Джордж.

— Я маю на увазі загальний зміст. — Локвуд усміхнено оглянув нас. — Шоста сторінка «Таймса» — ми ніколи ще не мали такої реклами. Це новий поворот у справах нашої агенції. Нарешті ми його дочекались!

Він здригнувся від холоду й переступив з однієї смердючої купи гною в іншу.

Була майже восьма година вечора — наступного дня після нашої подорожі до Архіву. Ми стояли в темному садку, серед кущів аґрусу, й чекали на привида. Не найприємніша робота з усіх, відомих людині.

— Температура? — запитав Локвуд.

— Досі падає, — відповів Джордж, поглянувши на термометр, екран якого слабко світився серед переплетеного аґрусового галуззя. Вогні у вікнах горішнього поверху будинку ховалися за сірими шторами. Десь удалині загавкав собака. Футів за двадцять від нас чорне гілля верби звисало донизу, наче замерзлі струмені дощу.

— Сморід ніби посилився, — зазначила я. Мої руки й ноги обважніли, а думки переповнились чужими для мене почуттями марноти й відчаю. В роті з’явився присмак гнилизни. Щоб освіжитись, я кинула до рота ще один м’ятний льодяник.

— От і гаразд, — відповів Локвуд. — Виходить, уже скоро.

— Добре, що ти розповів у ДЕПРІК про Енні Ворд, — несподівано мовив Джордж. — Але я досі вважаю, що вплутувати сюди пресу було зарано. Поліційне розслідування щойно розпочалося — хтозна, до чого воно призведе.

— Чому ж? Барнс не дуже зрадів, що ми обійшли його з установленням особи дівчини. А от Г’юґо Блейк вельми зацікавив його. Він уже з’ясував, що цей Блейк — ніби успішний підприємець, що встиг, однак, кілька разів побувати у в’язниці за шахрайство і один раз — за розбійний напад. Не дуже приємний чолов’яга. До того ж ми мали рацію: він живий і здоровий, і мешкає тут-таки в Лондоні.

— Вони затримали його? — спитала я.

— Збиралися до нього сьогодні. Можливо, вже й заарештували.

— Примарний туман... — зауважив Джордж.

І справді, сизий серпанок здіймався від землі й мерехтів у повітрі. Його тоненькі, наче макарони, нитки розповзались між вербою й огорожею.

— Ти щось чуєш, Люсі? — спитав Локвуд.

— Те саме. Шелест листя. І рипіння — увесь час рип, рип, рип.

— Гадаєш, мотузок?

— Можливо.

— Джордж, а ти щось бачиш?

— Поки що ні. А ти? Може, Смертні Вогні над землею?

— Ніби є, але нерухомі. Серед гілля верби.

— Люсі, дай мені льодяника, — попросив Джордж. — Я забув свої.

— Тримай.

Я простягла йому пакуночок. Розмова вщухла. Ми спостерігали за вербою.

Попри всі великі Локвудові надії на цю статтю, ми ще не відчували жодної вигоди від несподіваної слави, й завдання цього вечора нічим не відрізнялось від останніх завдань у нашому журналі. Нас викликало молоде подружжя, що відчувало страх і тривогу в садку біля їхнього будинку. А нещодавно вночі їхні діти (чотирьох і шести років) розповіли, що бачили з вікна — серед гілля верби — чорну тінь. Батьки тоді стояли поруч із дітьми, однак нічого не помітили.

Ми з Локвудом уже оглянули цей садок сьогодні зранку. Верба була старезна, з довгим товстим гіллям. Ми знайшли там Смертний Вогонь, слабкий сморід і повзучий страх. Тим часом Джордж, який провів цілий день в Архіві, простудіював історію будинку. Він, зокрема, виявив один прикметний випадок. 1926 року тогочасний господар, пан Генрі Кіченер, повісився десь у садибі, однак точного місця його самогубства так і не було встановлено.

Отже, ми мали всі причини підозрювати дерево.

— Я досі не розумію, чому ти розповів про мене, а не про кольє, — сказала я. — Вийшло так, ніби Енні Ворд розповіла особисто мені про свого вбивцю — хоча насправді я дізналась від неї самі дурниці. Привиди взагалі не кажуть нічого певного. Спілкування з ними — це лише поодинокі уривки.

— Знаю, — всміхнувся Локвуд. — Але це не зашкодило твоїй зірковій репутації. Нам потрібні термінові замовлення від нових клієнтів. А про кольє я не згадав навмисне, — по-перше, щоб припасти його для майбутніх статей, а по-друге — через те, що Барнс теж нічого про нього не знає.

— Ти нічого не розповів Барнсові?! — приголомшено запитав Джордж. — Навіть про напис?

— Поки що ні. Він досі сердитий на нас, а те, що Люсі взяла з собою небезпечний артефакт — злочин. Гадаю, що це безпечніше буде приховати. Чого нам, власне, тривожитись? Насправді кольє нічого не додасть до цієї історії. Блейкова провина очевидна й без нього... До речі, Джордже, ти знайшов що-небудь новеньке про справу Ворд?

— Умгу. Кілька фотографій. Дуже цікаві. Покажу, коли повернемось додому.

Час збігав. Холод дужчав. Верба навіювала сумні думки про самогубство, порожнеча і відчай повзли між клумбами, чагарниками і розкиданими по садку дитячими іграшками. Гілля верби поволі загойдалось, хоч надворі не було ані найменшого вітерця.

— Цікаво, чому він так учинив, — пробурмотів Локвуд.

— Хто? — перепитав Джордж. — Г’юґо Блейк?

— Ні, я міркую про цю справу. Чому цей чоловік повісився?

— Він утратив близьку людину, — втрутилась я.

— Справді? Чому ти так гадаєш, Люсі? Хіба це було в Архіві, Джордж?

В моїй голові було геть порожньо. Я лише прислухалася до рипіння дерева.

— Не знаю... Може, я й помиляюся.

— Стривайте! — Локвудів голос зненацька посуворішав. — Я бачу тінь... так! Ви теж її бачите?

— Ні. Де вона?

— Тут! Невже не бачите? Стоїть під деревом і дивиться вгору.

Я відчула, що поряд хтось є: від верби насунулась невидима хвиля, кров застугоніла у вухах. Однак мій Зір був помітно гірший за Локвудів, тож дерево досі залишалося для мене плутаниною тіней.

— У нього в руці мотузок, — бурмотів Локвуд. — Він мусить раз по раз стояти тут і вішатись...

Часом допомагає, коли відвертаєш увагу на щось інше. Я подивилась на огорожу садка, потім — знову на дерево: мій погляд зупинився на блідому, тонкому, нерухомому силуеті, який укрили темною сіткою тіні гілок.

— Бачу, — прошепотіла я. Привид справді зирив угору, запрокинувши голову так, ніби