Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Міст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стількох людей, штовхати його стало набагато важче.

Каладін перечепився, і міст почав вислизати з рук. Він упав на коліна і відлетів до краю прірви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так він і балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а інша міцно стискала його край. У перенапруженій голові запаморочилося, коли він глянув углиб тієї прямовисної розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Він завжди любив лазити по високих скелях разом із Тіеном.

Слідуючи інстинкту, Каладін знову втягнув своє тіло на плато, відповзши назад. Група прикритих щитами піхотинців зайняла їхні місця і штовхала міст. Поки дружні лучники перестрілювалися з ворожими, солдати спромоглися навести міст через прірву, важка кавалерія прогримкотіла по ньому і врізалася в паршендійські ряди. Чотири мости повалилися, але шістнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованої атаки.

Каладін намагався зрушити з місця, відповзти від мосту. Але просто впав там, де й був, оскільки тіло відмовлялось коритися йому. Він не мав навіть сили перевернутися на живіт.

«Я повинен піти… — змучено думав він. — Піти й перевірити — може, чоловік із загрубілим обличчям ще живий… Перев’язати йому рани… Врятувати».

Але не міг. Не міг рухатися. Не міг думати. На його сором, він просто дозволив собі заплющити очі й поринути в забуття.

* * *

— Каладіне.

Він не хотів розплющувати очі. Прокинутися означало повернутися до того жахливого світу болю. Світу, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучників. Той світ був кошмаром.

— Каладіне! — жіночий голос звучав м’яко, наче шепіт, та все ж наполегливо. — Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!

«Немає сил… Немає сил повертатися… Облиш мене».

Щось ляпнуло його по обличчю — легенький ляпанець енергії, який ніби жалив. Він зіщулився. Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.

Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.

Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крєм’ячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.

Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.

Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.

— У тебе є ім’я, духу? — запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.

На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.

Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку — напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.

— Ім’я, — сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. — Так, у мене є ім’я.

Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.

— А чому в мене є ім’я?

— Звідки мені знати? — відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.

Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням — шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.

Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані пов’язки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.

— Ім’я, — сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчини — з тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. — Сильфрена.

— Сильфрена, — повторив Каладін, зав’язуючи ремінці сандалій.

— Сил, — сказала дух і схилила голову набік. — От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе ім’я.

— Мої вітання, — проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.

Віддалік, збоку від нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Ґаз.

— Гей, ти! — гукнув він, тицяючи пальцем у Каладіна. І тоді жестом вказав на міст.

— Ви що, жартуєте? — здригнувся Каладін, дивлячись на залишки мостонавідної команди: у ній залишилося менше половини людей, що зібралися довкола мосту.

— Або неси, або залишайся тут, — відрубав Ґаз. Здавалося, він був чимось сильно роздратований.

«Він гадав, що мене вб’ють, — дійшло до Каладіна. — Тому й не подбав про жилет чи сандалії. Я ж біг у першому ряду». Він був єдиним з усіх мостонавідників переднього краю, хто залишився в живих.

Каладін ладен був сісти й дозволити їм піти без нього. Та перспектива померти від спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладін пошкутильгав до мосту.

— Не бійся, —