Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

Той чоловік розповів справді жахливу історію залежності й одужання, але вона не зворушила мене до сліз, що мене здивувало, адже зазвичай я буваю глибоко вражена розповідями про страждання й порятунок. Історія цього чоловіка здавалася неправдивою, хоча вона могла бути достовірною. Слова, які він промовляв, не відповідали емоціям, що за ними стояли. Замість відчуття, що він надає нам привілейований доступ до болісного періоду свого життя, складалося враження, ніби він лише хизується й маніпулює присутніми. Можливо, річ була у тому, що свою історію він часто переповідав у минулому й багаторазове повторення зробило її черствою. Та хай би якою була причина, ця історія не викликала у мене натхнення.

У спільноті анонімних алкоголіків існує добре відоме явище, що має назву «дранкалоги» – розповіді про п’яні подвиги, якими люди діляться заради розваги й позерства, а не для того, щоб навчити когось і вчитися самому. Зазвичай дранкалоги провокують бажання випити, а не сприяють одужанню. Між чесним саморозкриттям і маніпулятивним дранкалогом існує тонка межа (зокрема, ледь помітні відмінності змісту, тону, модуляції голосу й емоцій), однак її легко розпізнати, почувши на власні вуха.

Сподіваюсь, наведені тут історії (мої особисті розповіді, а також випадки пацієнтів, котрі дозволили мені розказати про себе) не опиняться на хибному боці цієї межі.

Відповідальність

Прості й правдиві розповіді про повсякденне життя – це немов ланки ланцюга, що утворюють правдиві автобіографічні наративи, які є важливим показником прожитого життя. Історії, які ми розповідаємо про своє життя, не лише слугують мірою нашого минулого, а й можуть сформувати майбутнє. За більш ніж 20 років роботи психіатром я вислухала десятки тисяч історій пацієнтів і переконана, що те, як саме ми розповідаємо особисті історії, є маркером і предиктором психічного здоров’я.

Пацієнти, в історіях яких вони завжди є жертвами й рідко беруть на себе відповідальність за негативні наслідки, здебільшого мають погане самопочуття і залишаються у цьому стані й надалі. Такі пацієнти надто зайняті перекладанням провини на інших, щоб узятися за власне одужання. На противагу цьому, коли пацієнти починають розповідати історії, в яких старанно описують свою відповідальність, я знаю, що їм стане краще. Наратив з погляду жертви відображає ширшу суспільну тенденцію, відповідно до якої усі ми схильні вважати себе жертвами обставин, котрі заслуговують компенсації або винагороди за страждання. Навіть коли люди справді були жертвами, якщо наратив не виходить за межі психології жертви, досягти зцілення важко.

Одне із завдань хорошої психотерапії полягає у тому, щоб допомогти людям розповісти свої історії зцілення. Якщо автобіографічний наратив – це річка, то психотерапія є тим засобом, який дає можливість нанести цю річку на карту, а інколи й скерувати її в іншому напрямку. Історії про зцілення тісно пов’язані з подіями реального життя. Пошук і виявлення правди або ж того, що з урахуванням фактів найбільш наближене до правди, дає нам можливість глибоко зрозуміти й осмислити те, що з нами відбувається, а це, у свою чергу, допомагає нам робити поінформований вибір.

Як я вже говорила, сучасна практика психотерапії іноді не досягає цієї високої мети. Ми як постачальники послуг з охорони психічного здоров’я так захопилися практикою емпатії, що деколи забуваємо: емпатія без відповідальності є недалекоглядною спробою полегшити страждання. Якщо психотерапевт і лікар відтворюють історію, де пацієнт завжди залишається жертвою непідвладних йому сил, існує велика ймовірність, що цей пацієнт і надалі буде жертвою. Утім, коли психотерапевт допоможе пацієнтові взяти на себе відповідальність якщо не за саму подію, то хоча б за те, як він реагує на неї тут і тепер, то це додасть пацієнтові сили рухатися далі.

Мене глибоко вразила філософія й вчення спільноти анонімних алкоголіків, гасло якої часто друкується у брошурах жирним шрифтом – «Я є відповідальний».[138] Організація «Анонімні алкоголіки» надає особливого значення цілковитій чесності як основній заповіді своєї філософії. Четвертий з 12 кроків вимагає, щоб члени AA зробили «сумлінну та безстрашну моральну самоінвентаризацію», під час якої людина має проаналізувати вади свого характеру, а також те, яким чином вони призвели до виникнення проблеми. Цей прямий, практичний та систематичний підхід може мати потужний і трансформаційний вплив.

Я особисто пройшла через це у 30 із чимось років під час навчання в резидентурі з психіатрії у Стенфорді. Мій науковий керівник і наставник із психотерапії (той самий чоловік у капелюсі, про якого я вже згадувала) запропонував мені спробувати програму «12 кроків», щоб подолати свої образи на матір. Він задовго до мене зрозумів, що я чіпляюся за свій гнів, удаючись до румінації й демонструючи ознаки залежності. У минулому я витратила багато років на психотерапію, намагаючись зрозуміти свої стосунки з матір’ю, але ці сеанси тільки посилювали мій гнів на неї за те, що вона не була такою матір’ю, якою б я хотіла її бачити та яка, на мою думку, була б мені потрібна.

Мій науковий керівник великодушно розповів мені, що сам уже десятки років проходить реабілітацію від алкогольної залежності, а також що AA й програма «12 кроків» допомогли йому стати на цей шлях. Хоча моя проблема не була власне залежністю, мій керівник інтуїтивно зрозумів, що програма «12 кроків» допоможе мені, і погодився допомогти мені її пройти.

Я проходила кроки програми разом з професором, і цей досвід виявився справді трансформаційним, особливо четвертий крок. Уперше в житті я не фокусувалася на тому, як моя мати підвела мене, а почала розмірковувати про свій внесок у наші напружені стосунки. Я зосередилася на недавньому спілкуванні з матір’ю, а не на подіях дитинства, оскільки у дитинстві я була менш відповідальною за власні вчинки.

Спочатку мені було важко зрозуміти, які мої дії призвели до загострення проблеми. Я дійсно бачила себе безпомічною жертвою, як не крути. Я думала лише про небажання матері відвідувати мене у моєму домі чи підтримувати стосунки з моїм чоловіком й дітьми на противагу її ближчим стосункам з моїми братами й сестрами та їхніми дітьми. Мене обурювало те, що я вважала нездатністю матері прийняти мене такою, як є: мені здавалося, що вона хотіла бачити мене іншою людиною – більш сердечною, поступливішою й невибагливішою, веселішою й менш самодостатньою.

Але потім я почала записувати (так, записувати на папері, у такий спосіб зробивши все це дуже реальним) вади характеру й те, як вони сприяли загостренню наших напружених стосунків. Як сказав Есхіл, ми повинні вистраждати правду.

Чесно кажучи, я тривожна й боязка людина,